Сонце сідало за обрій, скісні промені його золотили квітучий сад. Над яблунями роїлися бджоли, переливалися бурштиновими краплями на тлі чистого неба. І вдалося Марії, що вони ткали своїм польотом, своєю грою якусь ніжну, ледь вловиму мелодію. А Микола дириґував їм. Чому? Звідки це в нього? Марія ніколи не бачила такого. Може… Думка схвильовано забилася в серці, завирувала. Може, він мав колись зв’язки з музикою? Адже недарма приснилися йому гуслі, недарма ще партизани називали його "Артистом", а тепер хіба випадково він дириґує мелодією весняного вечора? Ось він метнувся до куреня, підняв гуслі, що лежали на траві, почепив собі на шию стрічку, прикріплену до деки інструмента. Схилився до грядочки маків, що росли довкола куреня, щось шепоче до них. Потім розігнувся, поклав тонкі пальці на струни. Забриніло дивне, ніжне, срібнотонне співзвуччя. Таке казкове, таке нечуване. А потім глухим, несміливим голосом Микола заспівав:
Маки червоні,
Маки багряні,
Білії маки, мов сніг.
Крила-пелюсткн —
дрімаючі птахи —
Тихо спадають до ніг.
І замовк, ніби прислухався до власного співу, мовби ще не вірив, що це з його вуст зірвалися несподівані слова. Марія ронила радісні сльози, не витираючи їх. Невже воскресає, невже повертається до життя її друг, її улюблений брат? А Микола, передихнувши, знову заспівав. Тепер уже впевненіше, сильніше, звучніше:
Та не піддайся дрімоті знемоги,
Друже захоплений мій,
Зернята маків, мов стяг перемоги,
В серце гаряче посій!
Сталося, сталося! Марія відчула, що прийшла якась відповідальна пора в житті Мико-ли. Треба повезти його до Києва. В театри, філармонію, в оперу, в консерваторію. Може, там він згадає, хто він, ким був, як його звати, де його рідні.
— Миколо!
Він завмер. Опустив руки на гуслі. Ясні дитячі очі глянули на Марію, радо всміхнулися.
— Марійко, я опилив ще десять яблуньок. А оце почув, як співають маки. І заграв.
— Я чула, Миколо. Чула.
— Тобі подобається?
— Прекрасно, Миколо…
І рішуче, щоб не згубити нитку своєї думки, свого рішення, вона запитала:
— Хочеш у Київ, Миколо?
— У Київ? — він лагідно повторив її слова, подумав. — У Київ… А навіщо, Марійко, сестричко? Мені тут любо, з тобою.
— Ти любиш музику, Миколо?
— Музику? Не знаю. Я чув її. Мені ось приснилося. А тепер я зробив… Бачиш — грає. Я люблю тебе.
— Миколо, — з болем і надією озвалася Марія. — Ти тільки що чув якісь звуки, ти дириґував. Може, ти був музикантом? Дириґентом? Згадай, друже.
Він болісно зсунув докупи сивіючі брови, в очах промайнули тіні. Потім дитячий знай-омий усміх осяяв чоло.
— Не знаю, Марійко, не пам’ятаю. Я краще слухатиму бджілок. У них така чудова пісня. Я тобі її заграю пізніше.
— Миколо, я хочу, щоб ти поїхав зі мною до Києва. На канікули. Мені без тебе одній буде сумно.
— А сад, Маріє? Хто його доглядатиме?
— Попрошу учнів. У тебе багато помічників, не бійся, Миколо. Сад не пропаде.
Микола подумав, зітхнув, провів пальцями по струнах. Схилився до Марійчнної руки, поцілував її.
— Добре, поїду, Марійко, щоб тобі не було сумно.
Мелодія дев’ята
АРМАҐЕДДОН
КОМЕДІАНТИ
Роман крутився перед дзеркалом, приміряв закордонного костюма. Гера й мати огляда-ли його, задоволено цмокали. Репетирували вихід у день захисту докторської дисертації. Поліна Михайлівна аж промінилася від щастя.
— По-моєму, солідно.
— Шик! — підспівувала Гера.
— Головне — зовнішній вигляд, — запевняла мати. — Це справляє на членів ради хо-роше враження.
— А дисертація? — сміялася Гера.
— То другорядна справа. Вигляд людини перш за все показує, яка вона, хто вона.
— Мамо, не говори дурниць, — спохмурнів Роман, погладжуючи плечі.
— Я кажу дурниці? — образилася мати. — Хіба я хоч раз помилялася? Як говорила, так і виходило.
Гаразд, гаразд, — заспокоїв її син, цілуючи в щоку. — Не гнівайся. Ти мій анґел-хранитель.
Гера засміялася. Поліна Михайлівна ображено зиркнула на неї.
— Ти чого смієшся?
— У Ромки дуже ризиковані епітети.
Мати глянула на свій пишний стан.
— Хочеш сказати, що я не дуже подібна до анґела?
— Мамочко, Геро, не одволікайтеся, краще продовжимо обговорення. Пошито вдало… Тепер — поза.
— По-моєму, — роздумувала Гера, — треба триматися, гордо, активно наступати на опонентів!
— Захоплюєшся, — скривився Роман.
— Правильно, Ромцю, — підхопила Поліна Михайлівна. — Ніяких нападів. Жодної агресивності. Ми нічого ще не зробили важливого. Ми лише йдемо шляхом, що його прокла-ли ви, старші товариші. Ми сподіваємося, що наші думки не будуть у розбіжності з думками старших товаришів, котрі…
— Фе, суцільне плазування, — іронічно фиркнула Гера. — Адже успіх забезпечено. Папа сказав, що дисертація дуже сподобалася, кому слід.
— Не можна зариватися. Обережність про всяк випадок не завадить. Все може бути. Скромність, скромність і ще раз скромність. Ось як вилізе Роман на вершину, тоді.
— Мамочко! Не заглядай так далеко вперед. Треба спочатку доктора осідлати! А взагалі, я з тобою згоден: скромність — насамперед.
— І вдячність. Не забудь подякувати керівникам. Усім, хто там сидітиме. Опонентам.
— Ну, це я не забуду.
— Не дивися нахабно на присутніх. У тебе буває погляд… як би тобі сказати…
— Цинічний, — вставила Гера.
— Геро! — невдоволено бликнув на неї Роман.
— Так, так, — підтвердила мати. — Вона вірно підмітила. Опускай погляд вниз.
— Ти хочеш з мене якогось ченця зробити?
— Ну, до монаха тобі далеко, — засміялася Гера, закотивши очі під лоба.
— Гаразд, — махнув рукою Роман. — Будемо дивитися вниз. Не тяжко потерпіти кілька годин. Отже, як ми почнемо… — Він став у позу, зітхнув. — "Останні досягнення вітчизняної науки, велетенські успіхи в освоєнні космічного простору, блискавичний розви-ток кібернетики, електроніки та космофізики дозволяють по-новому підійти до проблем космогонії".
До кімнати зайшла Клава, скоса подивилася на господарів, включила пилосос, почала чистити килими.
— Комедіанти, — буркнула собі під ніс.
— Чудово, — гукнула Гера, запалюючи сигарету.
— По-моєму — теж, — згодилася мати. — Чудова поза.
— Ще вранці потренуюся.
— А тепер скидай костюма.
— А може, в ньому до "Куренів"? Га? Герочко, як ти?
— Я — за!