У той вересневий день була чудова погода. Марія запропонувала дітям погуляти в лісі, щоб там продовжити невимушену бесіду з ними.
Вони з радістю рушили за нею. Проте вона промовляла сама собі в думці — обережність. Зловживати прагненням дітей до простору й розкутості не слід. Поступово тре-ба привчати їх до зосередженості, до праці й творчості. Але дуже поступово, зацікавлюючи незвичайністю завдань, їхньою цілковитою необхідністю, важливістю.
Який незабутній, унікальний день! Ніби мить вічності. Вони йшли горбами, посадкою. Ліс розчиняв перед ними величну браму, шепотів одвічну казку. Осики, берези вже накидали на свої плечі осінні святкові шати, прощалися з літом. Кружляли в повітрі багряні, золотисті кораблики, лягали під ноги, ткали багатоцвітний килим матері землі.
Вони розмовляли про хмари, дерева, сизі мохи, покручені корені вікових дубів, про за-думливе плесо болота, яке устелялося розмаїтим листям, що опало з дерев. І Марія в леґенду свого першого уроку вводила прості, знайомі, звичні образи рідної землі, які входили до ди-тячих душ вільно, приязно, сплітаючи мережку тонкого світовідчуття, де поселиться вічна любов до природи, першооснови всього сущого на землі.
Вже тоді зароджувалися в свідомості Марії думки про грандіозну реформу ніколи, таку реформу, яка відповідала б революційним перспективам комуністичного майбуття. Проте скільки літ мало промайнути, щоб ті пунктири мислі стали ясними начертаннями, щоб визріли життєві умови, щоб вона обросла соратниками й побратимами, котрі допомогли б вистояти супроти ураганів долі та утвердити суджене.
Тим часом треба було займатися щоденною рутинною працею, турбуватися про побут учителів, про шкільне господарство, навчальні засоби, про долю кожного школяра зокрема.
А Микола? Микола був біля неї. Жив поряд, як брат, як друг. Як дитя. Він братом був для Марії, навіть по документах. А як же інакше? Палке кохання Марії перейшло в ніжну любов. Згодом він оговтався, звик до свого нового стану, наново навчився читати, писати, але минулого згадати не міг. Найбільше йому подобалося в саду, біля дерев і квітів. Він цілими днями прищеплював, підрізував, садив, поливав. У такі дні обличчя Миколине було ясним, одухотвореним. Так і вважався він садівником при школі. Приохотився читати казки, леґенди, міфи. Зачитувався ними до глибокої ночі. Любив розповідати фантастичні історії дітям, своїм постійним гостям, для котрих у нього завжди були в курені, якщо влітку, або в теплій кімнатці садової сторожки взимку, смачні гостинці — цукерки, кавуни, яблука, груші, горіхи.
А недавно з’явилася в Миколи несподівана пристрасть. Він розповів Марії про свій дивний сон, в якому він був древнім співцем-бояном і грав на гуслях.
— Де ти бачив гуслі? — з надією запитала Марія. Може, це почало пробиватися джере-ло, котре колись замулилось?
— Читав у книзі, — смиренно відповів Микола. — А ось тепер побачив у сні. Допомо-жи мені зробити їх.
Марія шукала спеціальну літературу, написала в Спілку композиторів до Києва, але так нічого й не добилася. Книг не знайшлося, а з Києва відповіли, що гуслі тепер екзотичний інструмент і треба з цим питанням звертатися в Москву. Тим часом Микола сам почав май-струвати те, що йому приснилося. Сільські столяри допомагали йому, хоч тихцем і піджартовували. Учитель співів та музики, якому Марія оповіла про Миколину химеру, поцікавився роботою садівника і, зустрівшись знову з директором школи, висловив зачуду-вання тим, що побачив. Сказав, що такого музичного інструмента ще не бачив, навіть у спеціальній літературі не зустрічав і таких зображень чи опису. Деко гуслів видовбане з вив’яленої липи, верх з сосни, форма — рівносторонній трикутник. Струни натягнуті в два поверхи, руки музиканта можуть бігати по струнах одна над одною. Та це ще не все: стрій гуслів незвичайний, гама багатомірна, багатотонова, музичний спектр складається з п’ятої і навіть восьмої частки тону. Як він до цього додумався? Каже, що приснилося, і все. Тут є якась таємниця.
Марія потай плекала віру в одужання Миколи. Згадала його фантастичну розповідь в час війни. Адже тоді теж йому привиділося чи приснилося прийдешнє. Може, таким чином повернеться до нього і повна, притаманна свідомість. Вона розповідала йому про ті далекі тривожні роки, про його бесіду з партизанами, про прийдешнє, що марилося йому. Він посміхався, хитав головою.
— Не знаю, Марійко. Не пам’ятаю. Гарна казка. Але до чого тут я?
Та впадати в розпач їй було ніколи. Бо думка, котра народилася ще в буремні роки війни, — втілити в життя мрію про школу-сім’ю, почала обростати ентузіастами, здобувала живих прихильників. Вона говорила з батьками, учителями, учнями. Було багато дискусій, палких розмов, мрій, дружніх бесід. Майбутнє стукало в серце. Воно розкривало сталі, звичні форми, бунтувало, просилося в життя. Буде спілка сердець, буде школа-сім’я, і не десь, у туманному прийдешньому, не в книгах, а тут, на землі, в наших душах, у рідному краю народиться славне майбуття.
Марія отямилася від спогадів, ще раз усміхнулася своєму зображенню у дзеркалі. Пли-ви, котись у потоці часу, моя плоть, моє тіло. А розум, душа моя воюватимуть з тобою, пе-ремагатимуть тебе, твоє старіння, твою смертність.
Треба йти до Миколи. До друга. Навчальний рік завершено, почалися канікули. Треба подумати про нього.
РАПТОВЕ РІШЕННЯ
Марія йшла стежкою саду. Біла повінь квітів пливла довкола неї, в повітрі котилися тонкі хвилі запахів весни, життя й радощів. Легкий вітрець збивав пелюстки з яблунь, вони встилали землю оксамитно-білим килимом.
Там, біля старої груші, він. Довкола нього кілька вуликів. Він любить бджіл. І квіти. Миколо, Миколо, ти як зірвана квітка. Зникло буяння, ріст, прагнення, залишилася тільки ніжна, безпорадна краса.
Марія зупинилася, задивилася на його постать, на буйну гриву сивого волосся. Не відрізниш тої барви від цвіту. А обличчя молодече, гладеньке, і на чолі майже нема зморщок.
Миколин погляд блукав десь понад деревами. Одна рука його була піднята вгору. Він нею помахував у такт нечутному ритму. Що він робить? Марія здивувалася, прислухалася.