Оксанині думи обірвалися. Хтось ввійшов до кімнати. Вона оглянулась. Це був лікар. Він мовчки запропонував сісти, сам опустився на стілець. Обличчя його було втомлене, збентежене.
— Я хочу поговорити з вами серйозно.
— Я слухаю, лікарю.
Чому він такий дивний? Ніби щось хоче сказати і не зважується. Що ж таке? Хіба вона й так не знає свого лиха.
— Я проглянув знімки. Кілька разів.
— Ну й що? — спокійно запитала Оксана.
Лікар встав, нервово заходив по палаті. Зупинився біля вікна.
— Що це у вас? Скрипка?
— Скрипка. Хіба ви не знаєте, що я…
— Знаю, знаю. Слухав ваш останній концерт. М-да… Дуже прикро.
— Що?
— Розумієте, знімки не дуже вдалі.
— Ви хочете сказати, не знімки, а…
— Ммм… Ви вгадали.
Оксана торкнулася лікаревої руки. Заспокійливо хитнула головою.
— Лікарю, не хвилюйтеся. Я давно знаю. Хіба я сліпа? Краще знати правду, ніж надіятись на чудо.
— Так, так. Чуда не буде.
— І навіть ваше електролікування?
Лікар махнув рукою.
— Пусте. Це ж не м’язи, не нерви навіть, кістки. Ніякий хірург не допоможе. Згодом, може, розробиться, але віртуозності такої, як була, навряд чи ви набудете. Я хоч і дилетант, але скрипка…
Оксана підняла забинтовані руки перед собою, сумно поглянула на них.
— Так, лікарю, для скрипки вони вже не годяться. Тоді, може, не варто вам морочити голову? Випишіть мене одразу.
— Навіщо ж? Слід зробити все, що залежить від нас.
— Але ж від вас нічого не залежить.
— Відпочиньте, подумайте, — сказав лікар. — Вам треба добре подумати, осмислити все, що відбулося. Я розумію, це ніби нове народження, новий шлях. Не так-то просто…
Лікар попрощався, вийшов. Оксана похилила голову. Новий шлях. Цілком новий шлях з-за такої дрібниці. Удар машини об машину, і нове народження. Траґізм, але в ньому якийсь чорний гумор.
Вона розмотала бинти, поглянула на багрові рубці, чорні струпи. Невже це її рука? По-ворушила пальцями. Гострий біль різонув десь аж біля серця. Вона скрикнула. Почала замо-тувати знову. І від цього залежить щастя? Не може бути. Не повинно бути! От якби винайти якийсь засіб, щоб можна було музику передавати з душі в душу через якийсь апарат. Що з того, що рука покалічена чи голосу нема? Серце співає, і люди чують його. Ніяка випадковість не заглушить пісні, жодне нещастя не вб’є її. Скільки на світі людей з пісенним серцем, у яких відсутня можливість висловити себе в звучанні.
За дверима почувся знайомий голос:
— Сюди? Дякую. Вона сама? Добре.
В палату пролізла Поліна Михайлівна. Вона оглянула приміщення, ступила кілька кроків до Оксани.
— Це ти, Ксаночко? Чому тут темно? Ага, ось вмикач. Я зараз.
Спалахнуло світло. Поліна Михайлівна приклала руки до грудей, зітхнула. Витерла сльозу. Кинулася до дівчини, обняла її за плечі.
— Як мені боляче! Як мені тяжко!
— Здрастуйте, Поліно Михайлівно, — Оксана опустила погляд донизу. — З чим завітали?
— А я почула, що ти тут, у Ворзелі, вирішила провідати. Ху, душно. Мабуть, опади бу-дуть. А мені старий сказав. Ну, я й вирішила сьогодні провідати. Боже, яке нещастя! А ми тоді ждали, ждали, раділи. А тут — на тобі! Добре, що щасливо все закінчилося.
— Ну, не зовсім щасливо.
— Добре, що жива-здорова.
— Я теж так думаю. Дехто вважає, що я пропала. Ніби все щастя в тому чи іншому фа-ху. А якби я вчилася на ткалю чи на агронома? Тоді аварія не розбила б щастя? Смішно.
Поліна Михайлівна зробила губи сердечком, задоволено кивнула.
— Я рада, що ти не сумуєш. Бачу скрипку. Ти що, вже граєш?
— Де там граю. Так, пробувала. Лікарі кажуть, що вже награлася.
— Ти гадаєш, що вже… назовсім?
— Атож. На жаль — це так.
— Як же тепер? Ти звикла до слави, до оплесків. Попереду були такі перспективи… а тепер?
— Що таке слава? Я її ще не бачила. Тільки чула звуки скрипки, мелодію. Я відчувала, що потрібна людям, що вони слухають мене і їм радісно. І мені теж було радісно. Як це чу-дово, нести людям радість! Жодна сила не зрівняється з цим.
— Так, так, — поважно сказала Поліна Михайлівна. — Це чудово.
— А потім — аварія, — похилила голову дівчина, і на її чистому чолі лягла тінь скор-боти. — Темрява, відчай. Та ненадовго. Я збагнула — вірте мені! — що радість не в таланті, не в професії. Радість у нашій душі. В серці. Її не може вбити жодне нещастя. І я все одно зможу передавати її людям. Правда, доведеться шукати іншого вияву, але я знайду, знайду неодмінно.
Поліна Михайлівна кашлянула, потай глянула на годинника.
— Так, так, ти слушно міркуєш. Треба знайти свою стежку. Безумовно, у тебе тепер бу-де інша дорога.
Оксана подивилася в очі Поліні Михайлівні.
— Ви теж розумієте це? Я щаслива. Знаю, він теж повинен збагнути. Я дуже вдячна вам.
— Оксано, — раптом рішуче підняла голову Поліна Михайлівна. — Я хочу поговорити з тобою відверто.
Зіниці у неї були гострі, мов два буравчики. Дівчина закліпала повіками, розвела рука-ми.
— Не розумію. Я завжди була відвертою. Нічого не приховувала. Ось лише з мамою моєю. З нею нещастя. Паралізувало, як почула про горе моє. Це лягає на мене. Але ви не тур-буйтеся, ми удвох з ним вирішимо, як нам бути.
— Пробач… е-е… з ким це, з ним?
— З Романом, ясна річ.
Поліна Михайлівна напружилась, як тятива.
— Ось що, Оксано! Я прийшла сказати, що Роман одружується, тобто одружився. Вчо-ра було весілля.
Оксана заклякла від удару. По тілу поповзли незримі мурашки, холодом війнуло в ду-шу. Вона дивилася на Поліну Михайлівну, ще не в силі збагнути, чула вона ті слова чи їй вони здалися.
— Одружився? Вчора? Ви жартуєте? Ні, бачу, що не жартуєте… Так швидко? Так про-сто? Навіть двох тижнів не минуло.
"Так швидко?" Де вона чула ці слова? "Так просто?" Так запитував Євген, коли зустрів її після… Після чого? Чому знову випливли ці слова? Бумеранґ! Вона сама послала його в простір. Він повернувся. Як боляче! Як страшно!
— У Роми велике майбутнє, — ковтаючи слова, швиденько затарабанила Поліна Михайлівна. — У нього зв’язки, перспективи. Чим ти йому допоможеш тепер? Хто ти, Ок-санко? Баласт. Домашня жінка. Мати твоя — хто? Каліка, у неї мізерна пенсія. Пробачте, я щира. У вас все попереду. Вибирайте новий шлях. Я бажаю, щоб він був чудовим. А Роман хай іде своїм шляхом. Жінка має бути каталізатором, помічником, так би мовити. Ну, от, я все сказала. Прощай, прощайте, Оксано! Тут, за дверима Рома. Він теж попрощається з ва-ми… з тобою… Ну, я пішла.