— У тебе є сигарета? Я забула купити. Дай вогнику. Про яку це ти дисертацію з ним гомонів? Мені мама натякнула.
— Моя докторська, — похвалився Роман.
— Ого! Ти рекордсмен.
— А чого ж милитись? Раз — і в дамки.
— Це моя хватка. А яка тема?
— Модерна. "Схематика всесвіту в світлі сучасних релятивістських концепцій".
— Лади! А не заплутаєшся?
— Батько зварганить. А я одтарабаню. Тема дуже вдячна. На грані фантастики. Пер-спективна. Можна притягти архіінтригуючі факти з космофізики, з ядерної фізики. Розумієш? Симпозіуми, конґреси, з’їзди, крилата тема.
— Оце по-моєму! Я погуторю зі своїм предком. Може, він стане твоїм науковим керівником. Тоді успіх забезпечено.
— Не можна, — засміявся Роман. — Скажуть, сімейщина.
— Тоді він поговорить, з ким треба.
— Ну, це інша справа.
Роман глянув на виріз блузки, мацнув очима пишні гру. ди, обняв Геру. Вона борони-лася, звабно сміялася, викручуючись вужом.
— Пусти. Незручно. Хіба нема місця? В губи не треба. Он батько йде.
Роман одступив убік, запалив сигарету. Гера припудрювалась, поглядаючи в дзеркаль-це. Роман махнув рукою батьку, крикнув:
— Ну, ми потопали, тату! Чекаємо. Ти ж дивись, не забудь. Не запізнюйтесь!
Вони вискочили за хвіртку. Завуркотіла машина. Загавкав пес. І все затихло. Кирило Степанович дивився їм услід, гірко шепотів:
— Що ж це? Гм… "Потопали"… "Світова схематика"… Так що ж це з тобою, Кириле? Сниться тобі чи що?
Він ніяк не міг заспокоїтись. Ходив по саду, розгублено розводив руками. Йому здава-лося, що він у чомусь дуже провинився. Когось образив, принизив, обплював. Кого ж?
Зненацька за парканом почувся м’який звук працюючого мотора машини. Стукнули дверцята. Хтось крикнув:
— Кириле Степановичу! Кириле Степановичу!
Кирило Степанович поглянув. Якась дівчина махає рукою. Хто ж це? Невже Оксана? Він підтюпцем підбіг до паркана, побачив змарніле обличчя дівчини, її забинтовані руки. Вона жалібно усміхнулася, кивнула йому.
— Добридень вам. Я проїздом до санаторної лікарні. Тут мені призначено якесь електролікування. Новий метод.
— Оксанонько, голубонько, заходьте.
Кирило Степанович розгубився, не знав, що діяти. Оксана заперечливо похитала голо-вою.
— Не можу. Машина чекає.
— Ну, як рука?
— Погано, — сумно мовила дівчина. — І якраз ліва.
— А як же тепер скрипка?
— Кінчилася моя скрипка, Кириле Степановичу, — похнюпилась Оксана. — Два пальці не згинаються. Та й кисть не та, що була.
— Гм… Так… Старий сухар. Ви пробачте, я не вмію висловлювати співчуття, але мені боляче.
— Не треба співчуття, — всміхнулася Оксана. — Нічого не вдієш, треба звикати.
— Гм. Що ж тепер? Може, переучитесь? На щось інше… Співачкою станете чи що?
— Що ви? Яка з мене співачка? Може, посередньою й була б. Але навіщо? Ви ж знаєте, як я грала на скрипці?
— Божественно!
— От бачте! Треба скрізь творити так. Інакше не варто жити.
— Це ви гарно сказали. Хвалю. Але не всі ж можуть.
— Нічого. Десь працюватиму. Ось з мамою погано. Як почула, що зі мною нещастя, паралізувало її.
— Що ви кажете?!
— Так. Тепер на пенсії. Послухайте, Кириле Степановичу, я чула, що Роман їде в Гааґу днями. Я б хотіла побачити його.
— Його зараз… гм… тут нема…
— Я буду тут на електролікуванні кілька днів. Хай навідається завтра.
— Я скажу, Оксанонько. Скажу.
— Ну, прощайте, Кириле Степановичу!
— Щасти вам, Оксанко. І не журіться! Не переживайте. Все тече, все міняється…
— Я не журюся, — всміхнулася Оксана, вже йдучи до машини. — Я ж народилася не скрипалем, а людиною.
Машина рушила. Закурів пил.
Кирило Степанович одступив від паркана, замислився. Лице в нього просвітліло. Яка чарівна дівчина! Хто зна, може, воно й добре, що Роман не одружився з нею. Він і вона — це ж антагоністи. Як вона сказала: "Я народилася людиною, а не скрипалем". І вона залишиться людиною. Неодмінно. Але… як же бути? Вона хоче бачити Романа. Горе моє, а не син. Що вийде з цієї зустрічі після того, що сталося? Вона ж, бідненька, не відає нічого. Доле, доле, яка ти заплутана.
ПОРАНЕНА СКРИПКА
У вікно лікарні зазирали могутні віти сосни. Так приємно дивитися на них знизу вгору. Нічого нема — ні стін, ні ліжка, ні людей. Є лише небо, ясне дивоколо, і на ньому ласкаві віти. Шшш… шшш… Тихо шумлять вони, ніжно, заспокійливо. Пливе вічність. У безвість, у небуття. Нічого не треба, нічого не хочеться.
Оксана зітхає, зводиться з ліжка. Не так просто забути про життя, про сувору реальність, про сіру повсякденність. Небо залишається для серця, як недосяжна мрія, як ди-тяча казка.
Сонце падає між сосон, багрянить вікна, кущі за верандою. Гаряче проміння хвилює дівчину, будить у грудях тривогу. Що це з нею, чому так боляче в душі? Все, що відбулося, мов тяжкий сон. Чому це сталося? Чим вона завинила перед долею, звідки ударив по ній бумеранґ карми, як про це кажуть індуси? Коли вона кинула в простір той бумеранґ? Зовсім недавно… така радість, тріумф… заручини… любов… Ясні обрії діянь і мрій. А потім падіння. Страшне падіння.
А втім, що це вона розкисла? Сором так думати. Скільки випадковостей трапляється в світі, але мільйони людей продовжують жити просто, весело, щасливо. Мільйони не вміють грати й співати, а чи вони нещасливі від цього? Адже й вона могла б народитися безталан-ною до музики. Аби співала душа. Душа! Це головне.
Вона поглянула на перев’язану руку, сумно всміхнулася. Чого вона позбавлена? Повноцінної руки? Ну то й що? Рука лише інструмент. А творцем була я. Я! Творець не зни-щений, не вбитий, не покалічений. Душа, як і раніше, співає, творить. Ось, я починаю…
Дівчина, заплющивши очі, зосередилась. Ледве похитуючись, почала грати в уяві. Ніжно, тонко, проникливо заспівала скрипка. Звуки заглиблювались у недосяжні, високі сфери, краяли серце почуттями тривоги й радощів, надії і неясного сподівання. Хто сказав, що без руки не можна грати? Хіба музика народжується струнами, деревом, смичком? Вона звучить у природі, в серці, в душі. І ніколи не замовкне, доки я живу. Жаль тільки, що відсутнє ще вміння передати те звучання іншим людям. А може, коли-небудь вона знову знайде стежку до нового вияву і зуміє навчати інших.
Оксана підійшла до тумбочки, де лежав футляр із скрипкою. Вона відкрила його, торк-нулася струни. На оці в неї затремтіла сльоза, в грудях покотилася тепла хвиля зворушення. Пробач мені, скрипко, пробач, подруго. Я не зрадила тебе. Не моя вина. Інколи братиму тебе, гратиму для себе. Тільки не для інших. Знайду, зустріну достойного хлопця чи дівчину, пе-редам їм серце своє, чуття своє. Тоді ти, подруго, знову вийдеш у великий світ. І я радітиму разом з тобою.