Про єдинії очі —
Небувалі, пророчі…
Про безсмертну Вітчизну твою, гей, гей, гей…
Євген замовк. Довго ще тривала тиша. Гості вражено переглядалися. Клава витирала очі фартухом. Василь кумедно підняв руки вгору, зітхнув:
— Здаюся! Ти мене побив. Але…
— Що? — всміхнувся Євген.
— Все це ще в традиціях архаїчної думи. Відчувається вплив давньої пісні, мелосу. Спробуй щось сучасне, актуальне. І щоб лягло воно на душу мені, технареві. Тоді я вже повністю капітулюю. Згода?
— Що ж, слухай, — схилився до бандури Євген. І, ніби обвал упав на струни, вони за-рокотали грізно й ураганно, вводячи слухачів у ритми сучасного, тривожного світу.
І день, і ніч
Зникають пріч,
І не змика
Планета віч,
Гуде орґан,
Лунає річ,
В огні війни
Вирує січ…
В імлу, в туман ведуть сліди,
На землю падають плоди…
Хоч тисячі віків іди,
Не знайдеш чистої води…
Де ти, Земле, опинилась, де ти,
Квітами засіяна плането?
Раптовий речитатив, яким Євген простогнав болісне запитання до світу, був настільки несподіваним, що присутні відчули холодок за спиною. А потім повтор, ще більш грізний, застережливий:
Триває бій
На полі мрій,
Кипить у злі
Жорстокий змій,
Кує війну
В імлі густій,
Щоб кинуть світ
У огневій!
Нащо ж були тяжкі віки,
Нащо ми сіяли квітки,
Чому не сядуть ластівки
В долоню нашої руки?
Стрепенися радісно у леті,
Квітами засіяна плането!
І ніби з’єднане співзвуччя багатьох творчих, владних воль, урочисте, мажорне стверд-ження, наказ, вимога:
Лети, лети
В ясні світи.
Будуй у мир
Міцні мости,
Тобі довіку
В даль іти
До сонця світлої мети!..
— Скажи, Євгене, тільки не бреши, — благально запитав Василь, коли завершилась мелодія, — ти цю штуковину зімпровізував ось тепер?
— А що ж тут такого, — знизав плечима Євген. — Смислова та музикальна основа вирує в мені завжди. Це ніби, як тобі сказати, медіаторне торкання до світової чутливості. Я ніби чую в просторі те, про що запитую, і відтворюю свій вібраційний стан, своє співзвуччя.
— Ти мене побив, — відверто визнав Василь. — Комп’ютер, навіть найскладніший, не схвилює так.
— Дарма його хвалиш, — ліниво озвався Роман. — Задере носа. Ми теж любимо мис-тецтво, але не треба творити апології.
— Ти любиш його так, як одбивну, — жовчно кинув у відповідь Євген, вішаючи банду-ру на стіну.
— Е, синку, — гукнула Поліна Михайлівна від дверей, — ти чого розійшовся? Так гар-но співав, а тепер сваритеся.
— Про суть світу завелися, — весело пояснив Василько. — Взагалі ж, Євгене, віддаю належне: твоя фантасмагорична концепція світу, хоч і не наукова, але вельми цікава. Їй-право! Ну, ну, не нахмурюйся. Ти б фантастичне оповідання написав та виклав усе це, може, когось розворушить, га?
— А я вже написав…
— Ну! Так прочитай. Залюбки послухаємо.
— Позбав нас, — плаксиво затулився долонями Роман, — Позбав від літературних опусів.
— Хай читає, — зацікавились дівчата. — Хочемо послухати.
— Після вечері, — помирила суперників мати, — Підете до вітальні, там читайте до-несхочу. А тут прошу віддати належне столу. Не ображайте мене.
— Не образимо, друзі? — патетично вигукнув Василько. — Га? Покажемо господині, та й імениннику заодно, в чому суть світу?
Гості засміялися. Сміялася й Оксана. Взагалі, суперечка не вилилася в гострий конфлікт. Але чому так тяжко Євгенові на душі? Може, тому що він самотній серед гостей? А чому самотній? Як сталося це? Що ж робити, щоб відчути спів’єдність з ними? Він — як біла ворона. Оксано, Оксано! Навіщо ти усміхаєшся Романові? Чому не дивишся на мене? Невже нічого не збагнула?
Після вечері всі перейшли до вітальні. Посідали на дивані, на кріслах. І знову Оксана опинилася поруч з Романом. Дістаючи зі столу рукописні аркуші, Євген тяжко зітхнув.
У свідомості майнула думка: а може, не треба читати? Все одно не зрозуміють, сміятимуться. А втім, хай сміються. Але ж так хоч щось почують, запам’ятають. І понесуть мої химерні думки з собою.
— Потерпимо, — проскрипів насмішкувато Роман. — Правильно, Оксано? Сьогодні його день, хай ґвалтує нас.
Леле, він звертається до неї так просто? Так легко? А я кілька років мріяв про одне-однісіньке слово. Про один погляд. Чому так? Чому?
— Читай! — попросили й хлопці-фізики. — Давай свою схематику буття. А ми приготуємо критичні дубинки.
Євген розгорнув рукопис, прочитав:
— "Пуповина".
— Чому "Пуповина"? — здивувався Василько. — Що за дивина?
— Не перебивай, — зліньки звернувся до нього Роман. — Хай буде пуповина, нехай буде апендикс чи печінка, яке наше діло? У фантастиці ще й не таке почуєш. Хай читає.
— Пуповина, — пояснив Євген, не звертаючи уваги на іронічну репліку брата, — це визначальний символ всякого зв’язку, а не лише дитини й матері. Можна говорити про енерґетичну пуповину між Сонцем і Землею, між людьми й всесвітом, між квіткою й бджо-лою, між учителем і учнем. Можна говорити про пуповину пізнання й творчості, по якій до нас із всесвіту плине кров інформації (бачте, вживаю ваш термін!) та життєдайності. Ми ніби вічно народжуємося в нові й нові сфери світосприймання, отже, вічно вростаємо в пуповини. Це ніби символ синтезу нашого буття. Але це лише натяки.
— Давай, давай, не розкладай по поличках, самі оцінимо. Живого місця не залишимо… І Євген почав…
Мелодія друга
ПУПОВИНА
ДИВНА ЛЮДИНА
Сяяло літнє сонце.
Та спалах раптового вибуху був яскравіший.
Дівчата злякано скрикнули. Хлопці-геологи тривожно завмерли біля варіометрів.
Сонячні тіні розтанули, налетіла гаряча пружна хвиля повітря. Зірвала один намет, залопотіла полами другого.
Дівчата миттю поховалися за скелями. Іван, начальник партії, широкоплечий, вайлува-тий хлопець, скептично поглянув на них, знизав плечима.
— Що ж воно таке? — сконфужено запитав Федя. — На звичайний вибух не схоже… Може, кульова блискавка? Або метеорит?
— Треба перевірити! Хто зі мною? — запитав Іван.
Згодилися йти Галя і Ксеня, молоді практикантки з геолоґічного технікуму, і Грицько, помічник Івана.
Вибух виник за смугою низькорослого кедрача-стелюха, що оповив кільцем вершину гори Сивулі. Насилу подолали переплутані хащі. Іван інколи зупинявся, дивився на лічильник Ґейґера. Ніщо не показувало, що вибух зв’язаний з радіоактивним процесом.