Мовчання. Юля вже не плаче. Галя лягла мені на коліна, тихенько шепоче:
— А я знала…
— Що ти знала?
— Що так трапиться. Мені снилося недавно, йду я полем, а довкола такі жита високі. Коли це мама моя покійна назустріч. Така молода, гарна. Хоч я її й не пам’ятаю, а знаю, що це вона. Каже: пора, доню, жито жати. Дає мені серпа. Я жну. Разом і жито, й волошки. І складаю не в снопи, а плету вінки. От, думаю, багато вінків буде, вистачить і нашим дівчатам, і хлопцям. Та ось диво: що не вріжу серпом, то й кров з жита капає. Так страшно мені стало, що я прокинулася. Я нікому про це не казала. А вже відчувала, що доведеться померти. Жати жито — це втратити життя. Так мені казала одна бабуся.
— Мара, Галю. Сон — то мара.
— Не заспокоюйте мене. Я не боюся. Ванько вмер. І наші близнята загинули. Чого нам боятися? Страшно вмерти боягузом, а якщо без страху, то…
— Я теж не боюся, — схлипнула Юля. — Так, чогось жаль стало, що хлопці й дівчата без нас залишаться. Плакатимуть.
Гучні кроки. Хряснули двері.
— Дівчатам — виходити. Шнель, шнель!
Їх забирають від мене, моїх ластовенят. Доле, що буде з ними? О, я ніколи не прощу собі, що так необачно пішов до зрадника. Але хто, хто б міг подумати?
Жебонить вода під днищем. Чому так спокійно? Зорі блимають між ґратами. Невже їм не болить?
Десь крики. Дівчачі крики. Невже вони їх мучать? Чого їм треба від дитячої душі?
Я бігаю, як обкладений вовк, по трюму, б’юся головою об стелю. Не відчуваю болю. Дайте мені сили, щоб я міг спопелити ворогів!
Стогін. Він долинає крізь стіни, він в’їдається в душу, мозок, в серце. Він несамовито палить мене, звучить докором, благанням, жалем.
Знову в дверях солдати. Забрали мене, повели.
В приміщенні фон Шварц, огрядний солдат з низьким лобом, рукава в нього засукані. Мої дівчатка прив’язані до стояків каюти. Платтячка розірвані, юні перси в кривавих рубцях. Що вони з ними вчинили?
Офіцер лютий, насуплений. Мене прив’язують навпроти моїх дітей, розпинають на стіні. Я дивлюся в очі фашистові. В грудях вогнище.
— Яке ганьбище, пане маґістре! Невже мудрість німецьких мислителів навчила вас ка-тувати дітей?
— Філософські екскурси? — жовчно перепитує він. — Чи не надто екстравагантна об-становка для цього? Тепер вам буде не до того. Ці мерзотниці проковтнули язики. Може, він у вас розв’яжеться, коли ви поглянете на них? Погане, починай! Отже, колеґо, так, так, я на-зиваю вас з пошаною — колеґою, бо ви своїх вовченят виховували так, а я це намагаюся зро-бити інакше. Отже, повторюю запитання, яке ставив їм: де ваше кубло? Де зброя? Хто з вами зв’язаний? Скільки вас? Хто брав участь у диверсії з пароплавом? Мовчите?
Кат шомполом січе Юлю — по грудях, по ногах, по руках. Мені здається, що він палить мене, ріже на частки, витягує кожен мій нерв, кожну жилку.
— Зупиніться, мерзотники! Як ви можете?
— Їм боляче?! — регоче офіцер. — А нам не боляче від ваших прокламацій з закликом "Смерть німецьким окупантам!"? Ви пускаєте на дно наші транспорти й гадаєте, нашим сол-датам не боляче? Їхнім дітям і жінкам — не боляче? Де ваша банда?
Юля знемагає, очі в неї заплющені. Вона вже не кричить, лише глухо стогне. Кат бе-реться за Галю. Кров, кров, всюди кров.
Що зі мною? Де я? Що таке життя — ріка невичерпної муки, що тече з безодні в безод-ню? Хто сотворив ту ріку й навіщо? Якщо біль колись і припиниться, якщо настане тиша, чи зможе вона відшкодувати невимірну мить болі й страждання?
— Дивіться, дивіться, учителю! Не заплющуйте очей! Ви, певно, не раз говорили їм про гуманізм, про співстраждання, любов. Пожалійте їх, пожалійте!
— Не жалійте, учителю, — стогне Галя. Не треба. Ми вже… не боїмося… нам уже… не боляче…
— Прокляті фанатики! — скрипить зубами фон Шварц. — Йогане, візьмись за учителя!
Удари, удари. Зойк тремтливої плоті. Ах, що все це порівняно з криком душі, з її болем! Треба лише витерпіти спочатку. Не закричати. Закусити губи. До крові.
Свинцеві, налиті кров’ю, очі ката. Це не людина. Це вертикальна істота, а зміст — не-нависть, мстива злоба. Це хижак, обдарований інтелектом, і тому ще жахливіший.
— Де бандитське кубло? Де партизани?
Дівчата з жахом дивляться на мене. Я усміхаюся їм судорожно. Перед очима криваві кола. Утриматися, не втратити свідомості!..
— Де партизани?
Удари. Удари. Болю вже нема. Лише якась тупа млость, нудота.
— Де заховалася твоя банда?
Розпливається вороже обличчя, розтає. Що це зі мною? Мені так легко, вільно. Марен-ня чи реальність? І дівчатка зі мною. Оглядаюся — хлопці теж. Обнімає мене за плечі Ванько Першоцвіт, щасливо сміються близнята-брати. Звідки вони тут?
Ми на березі Дніпра. Ріка широка, повновода. Луки мерехтять ранковою росою. Видно далеко-далеко. В імлі квітучі сади, ліси. Пісня над землею — дивна, небувала. Ніби співає все — хмари, луки, хвиля, дерева.
Удари грому.
З неба падає кривавий дощ, розмиває обрії ніжного світанку. Я захлинаюся від води, що її вилив на мене кат.
— Хочете вмерти? — жовчно запитує фон Шварц. — Не так просто, пане вчителю. Не так просто. Чого ви домагаєтесь? За що тримаєтесь? Не збагну. Погляньте на себе. Ви на порозі смерті. Один удар — і нічого нема. Пітьма. Людина — ефемерна. Невже вам не охота втримати цю мить життя, врятувати своїх вихованців?
Мовчу. Не можу ще вийти з плину свого марення. В душу світять вогники дитячих очей: вони говорять без слів. Юлю, дитино, вибач мені, не зумів уберегти тебе. Ти так мріяла побути біля Чорного моря, покупатися в солоній хвилі, піднятися на верхів’я Кавказу. Що я можу нині подарувати тобі? Лише свій останній погляд любові у цю криваву мить муки.
Галю, красуне моя! Невже твоя юність ось так згасне під ворожим чоботом? Візьми мою душу, мою кров, аби ти могла жити й кохати. Візьміть, діти, моє серце, воно мені без вас не потрібне.
Дивляться. Розуміють. Розмовляють у скорботнім мовчанні.
— Божевільні! — скаженіє офіцер. — Психічні каліки! Вас комуністи поробили ідіотами, роботами. Що ви захищаєте? Обіцяю, що збережу життя вихованцям і вам, поїдете, як я пропонував, до Німеччини. Я прощу все те, що ви вдіяли. Тільки вийдіть зі своєї схован-ки, припиніть бандитизм! Я навіть можу чекати вас тут. Залишу дівчат поручниками, ви підете самі, і приведете всю ґрупу. Розуміється, зі зброєю.