Сьогодні ввечері будемо рішати, як бути.
(З щоденника Громограя)
Сталося! Перша бойова операція здійснена!..
Гриць уночі тихесенько кілька разів підпливав під днище корабля, тамуючи дихання, заклав дві чималенькі порції толу. Детонуючий шнур обережно обвів довкола корпусу судна, потім по тросу — до берега. Прослизнувши біля патрулів, хлопець добрався до кущів. Пере-можно всміхаючись, прошепотів:
— Порядок! Можна починати.
Ми підпалили бікфордів шнур опівночі, коли з кают-компанії чулася музика, веселі ви-гуки, сміх, а на фіранках Ілюмінаторів мерехтіли тіні танцюючих.
Вибух був славний. Увсебіч полетіло шмаття корабля і причалу. Пароплав здригнувся, похилився, враз охоплений полум’ям.
При багрових полисках мелькали чорні постаті, лементували. Чулася стрілянина. Ми спокійно, не поспішаючи, відходили до лісу.
— Це вам за Ванька, — шепотів за моєю спиною Гриць.
Йдемо без дороги, без стежки. Між віковими деревами, між густими чагарями. Знаємо напрямок без орієнтирів. Доберемося до схованки навіть із зав’язаними очима. Бо ми вдома, бо ми на рідній землі. І не буде вона для чужинців гостинною, не матимуть вони тут спокою, доки не втечуть додому або навіки не залишаться гнити в могилах, як і сотні, тисячі інших напасників минулих віків.
Цієї ночі вирішили: зробимо перерву в диверсіях, щоб одвернути од себе увагу ворога. Поки що обмежимося розповсюдженням листівок. Женька вдосконалює приймача, обіцяє, що Москву буде чути чудово.
Минув тиждень. Ми не виходимо з лісу.
По радіо вісті невтішні. Кубань окупована. Німці лютують на Кавказі, біля Волги.
Головне, щоб сумніви не здолали дитячі серця.
Ніч. Діти сплять.
У моєму серці тривога. Безсоння.
Виходжу з бліндажа. Дивлюся в зоряну далечінь. Вона, як завжди, велична, заспокійлива. Мерехтить, кличе, віддає себе і забирає тебе. Спробуй узяти, спробуй осягну-ти?! Полум’яна безодня поруч — і в безмірі. Відкрита — і недосяжна. Рідна — і чужа. Чо-гось ми не збагнули в ній. Чи в собі?
Солодко, п’янко у заростях калини співають солов’ї. Ніби й нема війни, руїни, горя. А може, для них нема? І живуть вони поза нашими болями й турботами?
Ліс шепоче, втішає. Тулюся щокою до вербової кори, заплющую очі. Вербо, вікова под-руго, втиш мою тривогу. Звідки вона прийшла, що віщує?
Діти. Вони — мій вічний біль і туга. Рад би небо їм прихилити, а доводиться посилати в пащу смерті".
(З щоденника Толі Вогника)
"Учитель, Галя і Юлька не повернулися із Сміянів. Щось сталося? Чекаємо другу добу. Сьогодні ввечері пошлемо розвідку. Піде Гриць. Якщо вони потрапили в засідку, ми підемо визволяти друзів. Хай навіть смерть, нехай муки… Питаю всіх, особисто — хай кожен вирішить.
КАТЯ: — Я готова хоч і на смерть.
ІВАНКА: — Я буду там, де вони.
МАРТА (всміхається): — Навіщо я сама собі. Всі за одного…
Дивлюся на хлопців. З ними й так усе ясно.
Повернувся Гриць. Лихі вісті: вчитель з дівчатами в полоні. Їх схопили з листівками в Корнія Сидорчука, колишнього завгоспа дитбудинку. Виявився шкурою, зрадником. Продав. Забрали їх до гестапо, тримають у трюмі річкового пункту.
На кручі, біля річки, ешафот. Люди шепчуться, що вішатимуть партизанів. Місце пока-рання оточене кількома кулеметними гніздами, німці врахували попередній напад партизанів на Сміяни. Зволікати не можна. Вранці виступаємо. Пан чи пропав. На ходу придумаємо, як добратися до дебаркадера".
(З щоденника Громограя)
"Чи живу я ще, не знаю…
Життя для мене навіки отруєне. Загинули Галя і Юля. Мене ж діти визволили. Тихо, серце, не плач. Не думай про себе, тоді вистачить сили.
Як же це сталося? Як він міг нас продати, такий тихий, такий сумирний чоловік?! Ми сиділи з завішеними вікна.
Я читав Корнієві останні повідомлення Радянського інформбюро. Він похитував голо-вою, жалісливо поглядав на дівчаток.
— Бідолашні мої, скільки ще їм страждати, доки вернуться наші. Та й чи вернуться?
— Неодмінно, дядечку, — запевнила його Юля. — Ось побачите! Ой як це здорово бу-де, коли німчуру виженуть Так хочеться, щоб знову ходили ми в школу, щоб були танці, му-зика, гуляння. Поїздити кортить по рідній землі, побувати в кіно.
Так, так, — кивав Корній, зітхаючи, — Мрії, мрії.
Може, так воно колись і буде, а тепер…
Двері тихенько рипнули. Юля скрикнула, притислася до мене. На порозі стояв, сарка-стично усміхаючись, фон Шварц. За ним бовваніли ще кілька постатей солдатів. Я шарпнув-ся до автомата, в руках офіцера блиснув браунінґ, пролунав голос:
— Спокійно! Спокійно, пане вчителю! Навіщо нервуватися? Ви мене впізнали, сподіваюся?
Ще б я не впізнав його, цинічного "маґістра астрономії", есесівського ката, який хотів вивезти моїх дітей до Німеччини. Як ганебно я потрапив у пастку до нього.
— А я й подумав, — єлейним голоском підхихикував Корній, скорбно розводячи рука-ми, — чи не краще вам прискорити зустріч з начальством, пане вчителю? Все ’дно доведеть-ся, то навіщо ж блукати лісами, поневірятися? Так простіше, зручніше.
Я задихнувся від огиди, рвонув комір.
— Спокійно, — ще раз повторив фон Шварц. Глянувши на пригнічених дівчаток, на-хмурився. — Ніколи й не подумав би, що з таких ягняток вовченята виростуть. Висаджувати в повітря пароплави — це вже далеко не жарти, пане вихователю. Гарні ж у вас педаґоґічні засади! Ну, збирайтеся. Пора нам знову порозмовляти.
О, якби могли погляди спопеляти, Корнієва хата і він сам спалахнули б сліпучим по-лум’ям! Як може на рідній землі жити зрадник, як може він їсти, пити, спати, віддавши на глум і знущання своїх людей, до того ж дітей?
Важко згадувати. А треба.
Треба ворушити пекельний присок у грудях. Може, нині лише в помсті моє покликан-ня? Може, тепер я лише дух ненависті? Що це зі мною діється? В грудях вулкан вогню. Спокійно. Зосередься.
Нас повели до річки. Вкинули до трюму на дебаркадері. Темно, мокро, затхло. Десь гомоніли голоси. Під днищем хлюпала дніпровська хвиля.
В сутінках я намагався розгледіти обличчя дівчаток. Чую, вони судорожно зітхають, тамують дріж. Обнімаю їх, пригортаю до себе. Юля тихенько плаче.
— Що з нами буде, Іване Йвановичу? Вони катуватимуть?
— Ти не готова до цього, дитино моя?