Якщо бути точним, жоден з цих дискурсів, не є юридичним або політичним — у цьому відношенні, президентська політика із світської стає більш священицькою. Але, як пише Рой Брукс в своїй книзі есеїв "Коли не досить перепроситися" (Roy L. Brooks. When Sorry isn't Enough) "те, що відбувається [в епоху вибачень] є складнішим явищем, аніж "шик від щирого каяття" або канонізація сентиментальності". Незабаром після Другої світової війни, у всьому світі суспільство отримало можливість зцілювати горе та пом'якшувати соціальні конфлікти за допомогою розгорнутих мовленнєвих актів, через ритуал скорботи і спокути, через світську магію слова. Від цього головного русла щирого прилюдного визнання вини і відмови від такого визнання, відгалужується багато дуже складних для руху бічних проток — не останнім за важливістю є питання: чи повинно вибачення, для того щоб взагалі мати сенс, призводити до відшкодування? Тобто, чи є справжнім вибачення, не підтримане актом відшкодування або компенсації? Чи це така мовленнєва дія, що приносить зміни вже самим лише фактом виголошення? Чи "лагідна відповідь гнів відвертає"9? Чи визнання провини є дієвим за своєю суттю? Інакше кажучи, як запитав Воле Соїнка10: "Чи довго протягне знання без підтримки?"
Або ж знову, чи можна сказати, що вибачення є благанням про всепрощення, котре вивершується лише за умови, що це прощення отримане? В католицькій традиції ритуал каяття має три складові: розкаяння, яке, за умови, що воно щире, веде до очищення. Проте сповідник накладає єпитимію, котра має бути виконаною, щоби відбулося відпущення гріхів — подібно курсу лікування антибіотиками, який необхідно довести до кінця, навіть якщо вам стало краще. В деяких мовах, слово "вибачення" ("apology") не вживається без прохання прощення: "Je vous demande pardon" французькою мовою, і "Mi scusi", італійською, відрізняються від англійського "I am sorry" — "Je suis d?sol?e"; тож незначна різниця в англійській мові між офіційним "Я вибачаюсь" ("I apologize"), та приватним "вибачте" ("Forgive me") не спрацьовує. (Проте "pardon" ("простіть") містить визнання вини, в той час як слабша фраза щодо жалю "Je m'excuse", містить натяк на причину цієї дії — на виправдання. Як ще кажуть французи "Qui s'accuse s'excuse" — "Звинуватити себе, означає вибачитися".) Виявляється, що англійська мова виокремлюється здатністю мати різні нюанси в цих термінах. Наприклад, формула вибачення на ібо, однієї з поширених в Нігерії мов, також перетворюється на прохання прощення: "Biko gbaghala mm" — "Прошу мене простити".
Для мене сказати "Перепрошую" так само просто, як сказати "Привіт". Можливо, це слово я вживаю найчастіше, — часом, щоб привернути увагу кельнера, і я вже готова вимовити його, коли хтось тупцюється на моїй нозі. Можливо, щось тут пов'язане з класовим походженням, за цим приховується певне виховання і ліберальна свідомість, але все-таки вживання слова "перепрошую" може свідчити про певний спосіб життя. Але якщо серйозно, то я хочу підтримати дії — словесні висловлювання — які містять відразу до негідних вчинків, погодитися, що простити та забути є найкращим виходом і засвідчити чарівну могутність мови, яка спроможна спричиняти зміни.
Але, але. Я і досі дуже непевна щодо течій, що вирують сьогодні в повені вибачень. Так, особисте є політичним, але може проблема полягає в тому, що саме феміністський заклик виборов надзвичайну моральну перемогу. Як результат, різні групи захотіли, щоб їхні страждання були визнані мовою співчуття, а представники сильної статі, саме тоді, вирішили продемонструвати свою прихильність до цього, перебираючи на себе чужу вину та висловлюючи свій смуток щодо колишніх подій. Щоб там не було, але це самозасудження за події минулого є справжньою насмішкою, бо ж чи мусять політики аж так багато на себе брати? Чи повинна екзистенційна модель суб'єктивності охоплювати структуру прав людини? Я удавала, що мені смішно, слухаючи в Сан-Франциско як католицький єпископ вибачався перед тими, кого в дитинстві скривдили ченці та черниці. Думка про Блера який казав, що він шкодує, і таким чином позбавлявся незручних ускладнень пов'язаних з колоніальним минулим Ірландії, також змусило мене пирхнути. І хотіла б я струснути Папу, хоч який він кволий, коли він казав, що прощає та просить всепрощення — у Бога — за дві тисячі років гріхів церкви проти жінок.
Важливо те, що в католицизмі, за дотримання всіх умов ритуалу, грішнику, котрий розкаюється в гріхах, що він в них зізнався, гріхи відпускаються та скасовуються. В протестантизмі, навпаки, гріха не можна позбутися лише простим щирим розкаянням, або навіть наступним актом спокутування. Це може пояснити різницю між вибаченнями Папи, та значенням вибачення в США та англіканській Британії — що є, до речі, батьківщиною ринку страхування, як засобу отримання доходу.
Серед багатьох гірких подій минулого та сьогодення, за які вимагають вибачення жертви, що їх пережили, або їхні нащадки, є низка дуже серйозних, значних питань історичного минулого. В Австралії уряд відмовляється вибачатися перед аборигенами за пригнічення за часів колоніалізму, проте вибачився перед представниками так званого "вкраденого покоління", тими, кого малими дітьми насильно забрали у рідних і підселили в сім'ї білих. В Японії, мобілізовані за часів Другої світової війни "жінки для затишку", не прийняли запропоноване їм умовне вибачення11. Найпекучішою зараз є кампанія в Америці, яка закликає вибачитися за рабство. Це питання ледь не зірвало конференцію ООН в Дурбані в 2001 році, коли Британія, єдина з країн Європейського Союзу, відмовилася вибачатися і наполягала замість цього — чого зрештою і домоглася — на рішучій заяві про розкаяння та відмову від відшкодування.
Боязнь можливих наслідків прилюдного вибачення — вимоги репарацій, грошового відшкодування за принципом страхового позову — це найочевидніша причина для офіційного небажання вибачатися. Але існують і інші причини.
Отже мій перший епізод — "Прометей закутий" Есхіла. Трагедія починається тим, що Влада й Сила брутально зв'язують і приковують до скелі героїчного Титана; він знаходить виправдання своїм діям, які збудили гнів богів проти нього; його образа прибирає форму пристрасного звинувачення Зевса та "новітніх божеств" Олімпу і такого ж палкого самовиправдання свого вчинку — викрадення вогню та інших подвигів, якими він кинув виклик богам. Трагічне, споконвічне втілення людських героїчних страждань, він не підкориться чужій волі й не зречеться зробленого. Океан, бог моря, виринаючи із безодні провалля, що реве навколо скелі на якій Прометей бореться з путами, докоряє йому, кажучи: