Хроніки Нарнії — 3. Кінь і хлопчик

Страница 17 из 39

Клайв Степлз Льюис

Так хлопець і сидів, сховавшись за гробницею. Та заки ще сонце сховалося за овидом, він побачив, що назустріч йому простує двоє коней. Від неймовірної радости його серце ледь не вистрибнуло із грудей, бо він упізнав Бругу та Гвіну. Проте наступної миті хлопець зіщулився від недоброго передчуття: не було Аравіси. Коней вів озброєний незнайомець, одягнутий досить добре, так, як одягались головні раби з домів могутніх шляхетних родів. Бругу та Гвіна більше не нагадували в'ючних шкап: вони були осідлані і мали на собі добротну збрую. Що б це могло означати?

"Пастка, не инакше, — промайнуло в голові у Шасти. — Певно, Аравісу схопили, добряче відшмагали, от вона все й розповіла. А ті лише чекають, аби я вийшов і заговорив до Бругу! А тоді хап мене — і все. Але якщо сидіти отут, то як знайти решту? Це ж єдина можливість. Ох, дізнатися б, що трапилось".

Шаста причаївся за гробницею, раз-у-раз полохливо озираючись. Він знав, що із двох бід треба вибирати меншу, та ніяк не міг вирішити — котру.

Розділ 7. Аравіса у Ташбані

А трапилося ось що. Коли нарнійці потягли Шасту зі собою, Аравіса залишилась сама з двома кіньми — які, до слова, повелися дуже мудро і мовчали, наче води у рот набравши. Дівчина ні на мить не втратила самовладання, а відразу підхопила вуздечку Бругу. Серце її бухало як молот, та зовні вона зберігала спокій. Як тільки нарнійські вельможі минули майдан, Аравіса спробувала було рушити далі. Але не встигла вона ступити й кроку, як наступний вістун ("От надокучливі галайки", — подумала дівчина) уже кричав: "Дорогу, дорогу, дорогу! Дорогу тархіні Лазараліні!". І за цими словами з'явилось четверо озброєних рабів, а за ними четверо носильників, які несли на плечах розкішний паланкін. Під подувами вітру він тріпотів шовковими запиналами та видзвонював срібними дзвіночками. Вся вулиця сповнилася пахощами квітів та парфумів. За ношами йшли рабині у чудових шатах, а за ними конюхи, скороходи та инша челядь. І тут Аравіса припустилася першої помилки.

Вона знала Лазараліну дуже добре, ну начеб вони вчилися в одній школі, бо їм частенько траплялося разом гостювати у тих самих людей, а також забавлятися на різноманітних вечірках. Аравіса не змогла стримати своєї цікавости: вона підвела голову, аби подивитись, як тепер виглядає Лазараліна. А та вийшла заміж і зробилася дуже поважною панею.

Ця цікавість і викрила Аравісу. Дівчина стрілася поглядом з Лазараліною, а та від несподіванки аж підстрибнула на ношах і залящала на цілий майдан:

— Аравісо! Що ти, Бога ради, тут робиш? Твій батько…

Зволікати не можна було ні хвилини. Аравіса миттю відпустила коней, ухопилася за край паланкіна, піднялась до Лазараліни і сердито прошепотіла їй на вухо:

— Мовчи! Чуєш? Негайно замовкни! Мусиш мене сховати. Скажи своїм людям…

— Але люба… — почала було Лазараліна так само голосно (її анітрохи не турбувало, що вона привертає увагу натовпу, навпаки, їй це подобалось).

— Роби те, що кажу, бо ніколи в житті більше не обізвуся до тебе, — прошипіла Аравіса. — Швидше, Лазараліно, будь ласка, швидше. Це дуже важливо. Звели своїм людям, аби узяли отих двох коней. Опусти всі запинала на паланкіні і ходімо звідси кудись, де мене не знайдуть. І не гайся, прошу.

— Гаразд, люба, — ледачкувато протягнула Лазараліна. Гей, ви двоє, візьміть-но коней тархіни, — це вона зверталась до рабів. — І додому. Слухай, люба, ти справді гадаєш, що в таку спеку варто опускати запинала? Я хочу сказати, що…

Проте Аравіса уже запнула куртини, закривши себе разом із Лазараліною у розкішному, насиченому густими пахощами, задушливому паланкіні.

— Мене ніхто не повинен бачити, — мовила дівчина. — Батько не знає, що я тут. Я втекла.

— Ох, люба, яка чудова пригода, — закотила очі Лазараліна. — Просто вмираю від нетерплячки, так хочу про все це почути. Люба, даруй, ти сіла на моє плаття. Чи не будеш така люб'язна? О, так ліпше. Воно в мене зовсім нове. Тобі подобається? Я придбала його в…

— Ох, Лазараліно, дай спокій, — перебила її Аравіса. Де мій батько?

— Як, ти не знаєш? — вигукнула Лазараліна. — Він тут, ясна річ. Учора прибув до міста і всюди розпитує про тебе. Уявляєш, ти ось тут, зі мною, а він про це і не здогадується! Це найкумедніша притичина, яка мені будь-коли траплялася.

І вона аж зайшлася від нестримного хихотіння. Аравіса пригадала собі, що Лазараліна завжди була такою реготухою.

— Немає тут нічого кумедного, — зупинила її Аравіса. — Усе дуже серйозно. Де ти можеш мене сховати?

— Гаразд, моя мила, я заберу тебе до свого дому, — відповіла Лазараліна. — Мого чоловіка зараз немає. Ніхто тебе не побачить. Ху-у! Але що за розвага їхати з опущеними запиналами? Я хочу бачити людей. Отак позакриватися, коли маєш на собі нове плаття…

— Сподіваюся, ніхто не чув, як ти щойно гукала до мене? — стурбовано спитала Аравіса.

— Ні, ні, ну що ти, люба, звісно, ні, — неуважно промовила Лазараліна. — Але ти не сказала, чи подобається тобі моє плаття.

— Ще одне, — правила своєї Аравіса, — звели своїм людям, аби ставились до цих двох коней шанобливо. Це теж таємниця, бо вони — справжнісінькі речисті коні з Нарнії.

— Що ти кажеш! — вигукнула Лазараліна. — Як цікаво! Ой, люба, чи бачила ти королеву варварів із Нарнії? Вона зараз перебуває у Ташбані. Кажуть, принц Рабадаш так закохався у неї, що геть згубив голову. Два тижні поспіль там лише бали й полювання — тобі таке й не снилось. Як на мене, та королева не така вже й гарненька. От нарнійські чоловіки справді милі. Передучора мене взяли на річку — там була вечірка. А я була вбрана…

— Що зробити, аби твої люди не патякали скрізь, що у домі з'явилась незнайомка, зодягнена мов жебрачка? Ці чутки можуть дійти до мого батька.

— Мила, не турбуйся даремно… отак… уже ліпше, — відповіла Лазараліна. — Ми швидко підберемо тобі якусь пристойну одежину. Ну ось ми і вдома!

Носильники зупинилися, опустили ноші на землю й підняли запинала. Аравіса побачила, що вони опинились у якомусь дворі. Воно було подібне на те, куди трішки раніше потрапив був Шаста, хоча це відбувалося в иншій частині міста. Лазараліна рушила до дверей, проте Аравіса перехопила її і несамовито зашепотіла на вухо, аби негайно попередила рабів, щоб бува десь не прохопилися про дивну гостю своєї пані.