Я підвів голову й озирнувся навколо. Звична, давно знайома кімната, де я спав уже років чотири чи п'ять. Однак зараз вона видалася мені на диво порожньою і просторою.
— На жаль, я не знаю, де ці пружини. І який у них вигляд.
Вона торкнулася пальцем мого плеча й узялася малювати на ньому маленькі кільця.
Лежачи горілиць, я довго розглядав невелику пляму на стелі, формою схожу на шлунок. Якраз над моєю подушкою. Раніше я її не помічав. "Відколи вона тут з'явилася?" — подумав я. Напевне, ще перед тим, як ми вселилися в цей дім. Поки ми з Куміко спали, вона, затамувавши подих, притаїлася над нашими головами. І от одного ранку я раптом її помітив.
Я відчував поряд теплий подих і ніжний запах тіла дівчини, що раніше називалася Критою. Вона все ще малювала кільця на моєму плечі. Мені кортіло простягти руку і знову обійняти її, але я не міг збагнути, чи це доречно. Верх і низ, праворуч і ліворуч — усе переплуталося. Я перестав сушити собі голову й мовчки далі розглядав стелю. І тоді сестра Мальти Кано нахилилася наді мною і легенько поцілувала в праву щоку. Коли її м'які губи торкнулися родимки, я відчув щось схоже на гостру спазму.
Заплющивши очі, я прислухався до зовнішніх звуків. Десь настирливо туркотали голуби, наповнюючи добром навколишній світ. Птахи вітали настання літнього ранку, сповіщали людей про початок нового дня. "Та цього замало", — подумав я. Адже хтось ще повинен накручувати пружину.
— Заводний Птаху! — промовила колишня Крита. — Мені здається, що ви колись таки відшукаєте цю пружину.
Не розплющуючи очей, я запитав:
— Та чи вернеться до мене нормальне життя, якщо я справді віднайду колись пружину й зможу її накрутити?
Вона ледь-ледь здвигнула плечима, а в її очах проплила легенька тінь зажури.
— Не знаю.
— І ніхто не знає, — сказав я.
Як казав лейтенант Мамія, є на світі речі, про які краще не знати.
Сестрі Мальти Кано захотілося відвідати косметичний салон. Вона не мала жодної єни, бо з'явилася в мене зовсім гола, і я дав їй грошей. Надівши блузку Куміко, її спідничку і взувшись в її сандалії, вона подалася до салону неподалік від станції. Куміко також завжди туди ходила.
Коли вона пішла, я пропилососив підлогу, чого давненько не робив, закинув брудну білизну в пральну машину. Потім висунув зі свого столу всі шухляди і пересипав їх вміст у картонну коробку. Збирався вибрати потрібні речі, а решту спалити, але майже нічого корисного там не знайшов. Майже все виявилося непотребом. Старі щоденники, листи, які не дочекалися відповіді, записники з докладним переліком намічених справ, блокнот з адресами людей, які траплялися в моєму житті, вицвілі газетні та журнальні вирізки, прострочена перепустка в басейн, інструкція та гарантійний талон до магнітофона, півдюжини не до кінця використаних кулькових ручок та олівців, чиїсь телефонні номери (чиї — уже невідомо), записані на окремих аркушах. Усі старі листи, що зберігалися в шухлядах, я поскладав у коробку й спалив. З них майже половина — листи Куміко. До одруження ми часто з нею листувалися. Конверти були заадресовані її звичайним, дрібним й старанним почерком. За сім років він майже не змінився. Навіть чорнило було того ж кольору.
З коробкою в руках я вийшов у сад, добряче плюснув на неї олії й підпалив сірником. Коробка зайнялася відразу, але чекати, поки вона вся обернеться на попіл, довелося довше, ніж я думав. День був безвітряний, і білий дим здіймався стовпом прямо в небо, немов велетенське дерево із казки про Джека та бобове дерево,[40] яке сягало хмар. Можливо, там, високо-високо, якщо видряпатися по тому дереву, зібралось і щасливо живе моє минуле? Спітнівши, я присів на камінь і довго дивився на дим. Ранок видався спекотний, а пополудні, за прогнозом, мало бути ще гарячіше. Просякла потом майка прилипла до тіла. В одному російському романі листи спалювали зимовим вечором, у грубці. Але ніколи зранку в літньому саду, обливши олією. А от у нашій непривабливій реальності можна палити їх, обливаючись потом, уранці. Іншого вибору не залишається, і зими ждати не можна.
Коли все згоріло, я приніс відро води й залив вогонь, а рештки попелу затоптав ногами.
Упоравшись із цим, я зайшов у кімнату Куміко, щоб перевірити, що залишилося в шухлядах її столика. Після того, як вона пішла з дому, я туди не заглядав. Бо вважав це вельми непристойним. Але ж Куміко сказала, що більше не повернеться, а тому, гадаю, не ображатиметься, якщо я так зроблю.
У шухлядах майже нічого не було — видно, вона сама все прибрала перед тим, як пішла з дому. Залишилися дрібниці: новий поштовий папір і конверти, коробочка скріпок, лінійка, ножиці, штук шість кулькових ручок та олівців. Напевне, заздалегідь дала усьому лад, щоб можна було втекти будь-коли. У столику не залишилося нічого, що нагадувало б про її існування.
Цікаво, що Куміко зробила з моїми листами? Їх мало бути в неї стільки, скільки її в мене. Десь вона їх мала зберігати. Але де — я не знав.
Потім я зайшов у ванну кімнату й поскидав у коробку з-під солодощів усю косметику — губну помаду, очищувальний крем, парфуми, засіб для зміцнення волосся, олівець для брів, прокладки, лосьйон та інші речі, про призначення яких я не здогадувався. Загалом набралося усього цього небагато. Куміко особливо не захоплювалася косметикою. Її зубну щітку й нитку для чищення зубів я викинув. Те ж саме зробив із шапочкою для душу.
Від такої роботи я геть-чисто заморився. Сів на стілець у кухні, випив склянку води. З інших речей Куміко залишилася невелика полиця з книжками та одяг. Книжки можна зв'язати у пачки й здати в букіністичну книгарню. А що робити з одягом? Куміко написала, щоб я "розпорядився ним відповідним чином". Бо вона його більше не надіватиме. А що конкретно означає "відповідним чином" — не повідомила. Віднести в "секонд-хенд"? Чи скласти все в пакет і викинути на смітник? Віддати комусь бідному? А чи подарувати Армії порятунку? Жоден із способів не здавався мені "відповідним". "Ну гаразд. Нема чого квапитися, — подумав я. — Нехай речі поки що полежать. Може, Крита (точніше, колишня Крита) одягатиме. Або, може, Куміко передумає і забере їх собі. Це неймовірно, але хто може так стверджувати? Ніхто не знає, що завтра станеться. Тим паче післязавтра. Та що там казати — невідомо навіть, що сьогодні пополудні буде".