— І жодних поганих спогадів у вас не залишилося?
— Жодних, — трохи подумавши, відповів дядько. — А чому ти про це питаєш?
— Просто так. Недавно Куміко ходила до ворожбита, і той наговорив їй всякої всячини — мовляв, цей дім стоїть на поганому місці й таке інше, — збрехав я. — Звісно, я не вірю в такі дурниці, але Куміко попросила дізнатися у вас…
— Гм-м… Я також не розуміюся на ворожінні. Погане чи добре місце — не знаю. Але я там жив і думаю, що з домом усе гаразд. А от у Міявакі, може, щось не так, однак від їхнього дому наш стоїть досить далеко.
— А хто в ньому жив після того, як ви переїхали?
— Після мене років три жив шкільний учитель з родиною, потім п'ять років — молоде подружжя. Чоловік, здається, мав якесь діло, а яке — не пам'ятаю. А от як вони жили — щасливо чи ні, — не знаю. Бо управління домом я передав одній ріелторській фірмі. Самих пожильців я у вічі не бачив, і чому вони виїхали — також не здогадуюсь. Чогось поганого про них не чув. Гадаю, їм стало тісно й вони побудували власний дім.
— Хтось мені одного разу сказав, що в цьому місці якусь течію перегороджено. Вам це ні про що не говорить?
— Течію перегороджено? — перепитав дядько.
— Я й сам не доберу, що це означає. Просто мені так сказав той чоловік.
Дядько на мить задумався.
— Ні, ніщо не спадає на думку Але, здається, перегородити з обох боків нашу доріжку — не дуже вдала ідея. Бо, якщо подумати, дивно, коли дорога не має ні початку, ні кінця. І в дороги, і в ріки головний принцип — протікати. Якщо перегородити таку течію — усе зупиниться.
— Справді, — сказав я. — Тоді я хотів би спитати про ще одну річ. Ви коли-небудь чули, як співає заводний птах?
— Заводний птах? — спитав дядько. — А що це таке?
Я коротко розповів йому про заводного птаха. Про те, як він сідав на дерево в саду і щодня кричав таким голосом, ніби накручував пружину.
— Не знаю. Ніколи не бачив і не чув. Я взагалі люблю птахів і з насолодою їх слухаю, як вони співають, але про такого птаха чую вперше. Він має якийсь стосунок до дому?
— Та ні, не має. Просто мені цікаво, знаєте ви про нього чи ні.
— Знаєш, що я тобі пораджу? Якщо хочеш більше дізнатися про людей, що жили в домі після мене, зайди в ріелторську контору "Сетаґая-дайіті", поряд зі станцією. Там, пославшись на мою рекомендацію, поговори зі старим Ітікавою. Він кілька років опікувався нашим домом. Живе там здавна і, можливо, розповість тобі чимало цікавого. Це я від нього дізнався про Міякаву. Старий любить побалакати, тож піди до нього.
— Дякую. Піду, — сказав я.
— До речі, як у тебе з пошуком роботи? — спитав дядько.
— Ще не знайшов. Правду кажучи, я не дуже її шукаю. Куміко працює, я пораюся дома. Якось зводимо кінці з кінцями.
Дядько начебто над чимось задумався, а потім сказав:
— Матимеш проблеми — дай знати. Може, чимось зараджу.
— Дякую. Коли що, прийду за порадою, — відповів я. І на цьому розмова скінчилася.
Я збирався подзвонити в ту дядькову ріелторську фірму, розпитати про дім і людей, які тут до мене проживали, але врешті-решт відмовився від такого наміру, бо вважав його безглуздим.
І пополудні дощ і далі безшумно мжичив. Усе навколо стало мокрим — дахи будинків, дерева в саду, земля. На обід я з'їв суп із банки разом з тостом. І до самого вечора пролежав на дивані. Хотів піти за покупками, але згадав про пляму — і полінився вийти з дому. Пожалів, що поголився. У холодильнику ще залишилося трохи овочів, а на полиці — кілька банок консервів. Був ще рис і яйця. Небагато, але прожити днів два-три можна.
На дивані я майже ні про що не думав, а читав, слухав касети з класикою, байдуже поглядав на дощ, що сипався на сад. Здатність мислення опустилася до найнижчого рівня — видно, я перенапружив мозок, коли так довго просидів на дні темного колодязя. Як тільки я намагався про щось думати, голову схоплював тупий біль, ніби її стискали м'якими лещатами. А при спробі що-небудь пригадати всі м'язи і нерви скрипіли. Здавалось, я став Залізним Дроворубом із "Чарівника країни Оз", заржавілим від нестачі мастила.
Раз у раз я вставав і йшов до ванної, щоб у дзеркалі подивитися на пляму. Вона нітрохи не змінилася — ні розміром, ні кольором. А ще я помітив, що не поголився до кінця — на верхній губі залишилося волосся. Я забув про нього, коли, виголюючи праву щоку, побачив пляму й запанікував. Довелося ще раз умиватися гарячою водою, намазатися кремом і поголити залишки щетини.
Поглядаючи не один раз на своє відображення в дзеркалі, я згадав, що сказала по телефону Мальта Кано: "Скажімо, людина не може безпосередньо бачити свого обличчя. Доводиться покладатись на відображення в дзеркалі. Емпірично вірити в те, що відображення правдиве. Будьте обережними". На всякий випадок я пішов у спальню і поглянув на себе в трюмо, перед яким Куміко зазвичай одягалася. Пляма нікуди не ділася. Отже, дзеркало ні в чому не винне.
Крім плями, інших аномалій на собі я не виявив. Виміряв температуру — нормальна. За винятком того, що я, цілих три дні проголодувавши, майже не мав апетиту і раз у раз відчував нудоту — видно, це було продовження її приступів, які мучили мене в колодязі, — мій організм був у повному порядку.
Друга половина дня пройшла тихо. Без телефонних дзвінків, без листів. Ніхто не показався на доріжці, сусідів також не було чути. Коти по саду не пробігали, птахи не літали і не співали. Іноді сюрчали цикади, але не так наполегливо, як завжди.
Перед сьомою я відчув, що трохи зголоднів, а тому приготував просту вечерю з консервів та овочів. Послухав вечірні новини по радіо, чого давно не робив — у світі нічого особливого не відбувалося. Загинули на автомашині молоді хлопці — на автостраді когось невдало обганяли і врізалися у стіну. Поліція веде розслідування у справі, пов'язаній з видачею незаконних кредитів начальником відділення одного великого банку та його підлеглими. Якийсь хлопець прямо на вулиці вбив молотком тридцятишестирічну домогосподарку з Матіди. Та все це відбувалося десь в іншому, далекому світі. А в моєму лише падав дощ. Безшумно, тихо.
Коли стрілки годинника показали дев'яту, я перебрався з дивана на ліжко, дочитав розділ у книжці, погасив світло і заснув.