"А як бути з повітрям? — раптом подумав я. — На дні цієї глибокої вузької бетонної ями я вже кілька днів, до того ж щільно закупорений зверху кришкою. Циркуляції повітря майже ніякої". Як тільки я про це подумав, навколишнє повітря раптом стало задушливим — чи то від гри уяви, чи то справді від нестачі кисню. Щоб перевірити, в чому причина, я кілька разів глибоко вдихнув і видихнув. З кожним вдихом дихати ставало щораз важче. Зі страху все тіло взялося потом. Разом з думкою про повітря в голові засіла у всій своїй неминучості смерть. Як каламутна вода, вона безшумно затопила свідомість. Досі я думав про голодну смерть, до якої все ще залишалося багато часу. Та от якщо не вистачатиме кисню, кінець настане набагато швидше.
"Як умирають від задухи? — подумав я. — Як довго триває агонія? Чи, може, людина поволі втрачає свідомість і ніби засинає?" Я уявив собі, як Мей Касахара прийде і виявить, що я вмер. Гукне до мене кілька разів і, не дочекавшись відповіді, кине в колодязь кілька камінців, думаючи, що я сплю. Та я не прокинусь. І тоді вона зрозуміє, що мені настав кінець.
Мені захотілося голосно закричати й кого-небудь покликати. Закричати, що мене тут замкнули, що я голодний, що скоро не матиму чим дихати. Я почувався безпомічною маленькою дитиною, що з якоїсь примхи пішла з дому й, заблудившись, забула дорогу. У дитинстві мені часто снився кошмарний сон про те, як я заблукав і не можу знайти дорогу назад. Усі ці сни давним-давно забулися, та от тепер, на дні глибокого колодязя, вони знову сплили в пам'яті в усьому своєму яскравому жахітті. У пітьмі час рухався назад, поглинаючись іншим часовим виміром.
Вийнявши з рюкзака баклагу, я відкрутив кришку, обережно, щоб не розлити жодної краплі, ковтнув вологи, довго протримавши її в роті. Коли ковтав, з глибини горла пролунав гучний звук — здавалося, щось тверде й важке звалилося на підлогу. А я ж проковтнув мізерну кількість води.
— Окада-сан! — Крізь сон я почув, як хтось мене кличе. — Окада-сан! Окада-сан! Прокиньтеся, будь ласка.
Це був голос Крити Кано. Я насилу розплющив очі, але навколо себе, як і раніше, нічого не побачив. Межа між сном і пробудженням була хисткою. Я спробував підвестися, але пальці так ослабли, що вже не слухалися мене. Тіло скоцюрбилось, охололо, стало млявим, наче забутий у холодильнику огірок. Свідомість затьмарилася від виснаження і безсилля. "Гаразд! Роби, як сама хочеш. А я в думках напружусь і скінчу по-справжньому. Якщо хочеш — будь ласка". Із затьмареною свідомістю я чекав, коли вона розстебне ремінь на моїх штанах. Та голос Кано долітав звідкись здалека, згори. "Окада-сан! Окада-сан!" — кликала вона. Я підвів голову — половина кришки була відкинута і над нею видніло чарівне зоряне небо. Шматок неба, вирізаний у формі півмісяця.
— Я тут! — Я насилу підвівся, встав на ноги і, поглядаючи догори, крикнув ще раз: — Я тут!
— Окада-сан! — Голос належав реальній Криті Кано. — Ви тут?
— Так-так, я тут!
— Чого ви там опинилися?
— Довго пояснювати.
— Пробачте, вас погано чути. Голосніше, будь ласка.
— Я ж вам кажу: це довга історія, — закричав я. — Як виберуся звідси — докладно про все розповім. Зараз не можу говорити голосно.
— Тут ваша драбина лежить?
— Моя.
— Як вона тут опинилася? Ви що, закинули її сюди?
— Та ні! — відповів я. "Навіщо я мав би це робити? І чи міг би?" — подумав я. — Ні! Не закинув. Це хтось таємно від мене витягнув.
— Якщо так, то ви не можете звідти вилізти?
— Аякже! — терпеливо погодився я. — Правду кажете. Не можу вилізти. А ви не спустили б мені драбину? Тоді я вибрався б нагору.
— Так, звичайно. Зараз спущу.
— Гей, спочатку перевірте, чи прив'язана вона міцно до дерева. Бо інакше…
Відповіді я не почув. Наверху, видно, нікого вже не було. В усякому разі, хоч як я напружував зір, біля отвору колодязя нікого не розгледів. Добувши ліхтарик з рюкзака, я спрямував його промінь угору, але замість людського силуету наткнувся ним на драбину. Вона висіла там же — так, наче її ніхто не піднімав. Я глибоко зітхнув і відчув, як м'якне й тане твердий клубок у грудях.
— Гей! Крита-сан! — гукнув я.
Знову ніхто не відповів. Стрілки годинника показували 1:07. Звісно, ночі. Бо над головою мерехтіли зорі. Закинувши рюкзак на плечі, я глибоко вдихнув і почав дряпатися вгору. Підніматися по хисткій драбині було нелегко — від найменшого напруження всі м'язи, кістки і суглоби скрипіли, стогнали від болю. Однак з кожним обережно пройденим щаблем повітря потроху теплішало й змішувалося з виразним запахом трави. Долинало комашине дзижчання. Ухопившись за край колодязя і зібравши всі сили, я перебрався через нього й скотився на м'яку землю. Нарешті земля! Якийсь час я лежав на спині, ні про що не думаючи. Дивився в небо, глибоко вбираючи легенями повітря — густе тепле повітря літньої ночі, напоєне свіжими пахощами життя. Я вдихав запах землі, запах трави. Самих запахів було досить, щоб відчути долонями м'якість землі й трави. Кортіло хапати їх руками і жадібно, до останку їсти.
На небі вже не залишилося жодної зірки — вони видніли тільки з колодязя. Висів лише масивний повний місяць. Не знаю, як довго я пролежав так, прислухаючись тільки до ударів серця. Здавалось, ніби можна жити вічно, тільки слухаючи, як воно б'ється. Однак згодом я таки встав на ноги й озирнувся навколо. Нікого. Лише нічний сад і статуя птаха, що, як завжди, втупився в небо. У домі Мей Касахари не світилося, тільки в саду горіла самотня ртутна лампа, кидаючи невиразне бліде світло на безлюдну доріжку. Куди ж ділася Крита Кано?
Хоч би там що, я вирішив іти додому. Повернутися, попити, закусити чим-небудь, а потім залізти під душ і як слід помитися. Від мене, напевне, страшно відгонило неприємним запахом. Тож передусім треба було його позбутися. І наповнити порожній шлунок. А решта — потім.
Я рушив додому звичним маршрутом. Але доріжка здалася мені чомусь іншою, незвичною. Під дивовижно свіжим місячним сяйвом явні ознаки запустіння і розкладу виступали особливо помітно. Відгонило смородом, наче від розкладеного трупа тварини, й нечистотами. Такої пізньої пори в деяких домах люди ще не спали й, дивлячись у телевізор, розмовляли та щось їли. З одного вікна ширився запах чогось смаженого, і в мене від нього закололо в голові й шлунку. Коли я проходив повз гуркотливий кондиціонер, мене обдало потоком нагрітого повітря. З ванної кімнати долинав шум води в душі, за скляним віконцем невиразно проглядала людська тінь.