Та от знову свідомість потроху почала залишати мене.
Я уявив себе заводним птахом, що летить по літньому небу і, сівши десь на гілку високого дерева, накручує пружину світу. Навіть якби його насправді не стало, хтось мав би перебрати на себе його обов'язки. Хтось мав би накручувати пружину світу. Бо інакше вона ослабла б і витончений механізм світу невдовзі повністю зупинився б. Однак здається, що ніхто, крім мене, не здатний помітити зникнення заводного птаха.
Я намагався видати з власного горла звук, схожий на його крик. Але це мені не вдавалося. Я спромігся лише на беззмістовний, неприємний скрегіт, як від тертя одного твердого тіла об інше. Напевне, тільки справжній заводний птах може прокричати своїм голосом. І тільки він уміє як слід накручувати пружину світу.
А проте я вирішив якийсь час літати по літньому небу в ролі безголосого заводного птаха, нездатного накручувати пружину світу. Літати по небу насправді виявилося не так і важко. Для цього досить один раз піднятися вгору і, помахуючи крильми під відповідним кутом, вибирати напрям і висоту польоту. Моє тіло вмить засвоїло таке мистецтво й без жодних труднощів переносилося туди, куди мені хотілося, поглядаючи на світ очима заводного птаха. А коли іноді летіти набридало, я сідав на гілку якогось дерева і крізь зелене листя позирав на дахи будинків і вулиці. Спостерігав, як люди пересуваються по земній поверхні й влаштовують своє щоденне життя. Та, на жаль, я не міг бачити свого тіла власними очима. Бо жодного разу не зустрічав такого створіння, як заводний птах, і не знав, який у нього вигляд.
Я довго — навіть не знаю, скільки часу — пробув заводним птахом. Та завдяки цьому я нікуди не добрався. Звісно, було приємно почуватися заводним птахом і літати по небу. Але ж не годилось насолоджуватися цим до безвіку. Треба було щось робити на дні темного колодязя. Тож я відмовився від ролі заводного птаха і знову став самим собою.
Мей Касахара вдруге прийшла після третьої пополудні. Коли вона відкинула половину колодязної кришки, зверху над головою зблиснуло світло — сліпуче проміння післяобіднього літнього сонця. Щоб не уразити очей, звиклих до темряви, я на якийсь час заплющив їх й опустив голову. Від самої думки про світло наверху на моїх очах виступили сльози.
— Гей, Заводний Птаху! — гукнула Мей. — Ви ще живі? Відповідайте!
— Живий! — озвався я.
— Мабуть, голодні?
— Та начебто.
— Усе ще "начебто"? Ну, то до голодної смерті вам ще далеко. Без їжі люди не скоро вмирають, якщо є вода.
— Можливо, — відповів я. Мій голос, гучно відбиваючись від стін колодязя, звучав страшно невиразно — напевне, відлуння підсилювало будь-який його нюанс.
— Сьогодні вранці я відвідала бібліотеку й дещо з'ясувала, — сказала Мей. — Прочитала кілька книжок про такі речі, як голод і спрага. А знаєте, одна людина прожила на самій воді, без крихти їжі в роті, впродовж двадцяти одного дня. Колись, під час російської революції.
— Та ти що? — здивувався я.
— Напевне, сильно помучилася.
— Звичайно.
— Вона вижила, однак залишилася без жодного зуба й волоска на голові. Геть-чисто все в неї повипадало. Навіть якщо й урятувалася, та все одно, мабуть, почувалася нещасною, хіба ні?
— Авжеж.
— Навіть якщо зуби й волосся повипадали, гадаю, можна нормально жити, якщо користуватися перукою і вставити собі штучні зуби.
— Це правда. Адже техніка виготовлення перук і штучних зубів пішла значно вперед від часу російської революції. Тепер із цим, здається, стало легше.
— Послухайте, Заводний Птаху! — і Мей кашлянула.
— Що таке?
— От якби люди жили вічно, ніколи не старіли й не вмирали, залишалися бадьорими й здоровими, то хіба ставилися б так серйозно до всього, як оце ми робимо зараз? Я хочу сказати, що люди — хто більше, хто менше — задумуються над різними речами, як-от: філософія, психологія, логіка. Або релігія, література. Якби не було смерті, то хіба на землі з'явилися б хитромудрі філософські системи чи поняття? От що я хочу сказати…
Раптом Мей запнулась і довго мовчала. І поки мовчала, у темряві колодязя, наче силоміць обірваний шматок думки, висіли її слова "я хочу сказати". Видно, їй відхотілося вести далі розмову або потрібен був час, щоб обдумати її продовження. Я мовчки, понуривши голову, чекав, коли вона знову заговорить. "Якби Мей Касахара ось зараз схотіла мене вбити, то могла б зробити це надзвичайно просто! — раптом спало мені на думку. — Вистачило б принести звідкись кілька каменюк й кинути згори вниз. Напевне, одна з них улучила б мені в голову".
— Я хочу сказати… що люди мали б серйозно задуматися над сенсом життя, якщо знають, що колись їм таки доведеться померти, хіба ні? Бо навіщо роздумувати над життям, коли знаєш, що воно триватиме вічно? Яка в цьому потреба? І навіть якби й була така потреба, люди так міркували б: "Маю вдосталь часу. Ще зможу подумати". Однак насправді відкладати надалі не можна. Треба ось зараз, у цю мить думати. Завтра пополудні я можу попасти під колеса вантажівки й загинути. А ви, Заводний Птаху, вранці через три дні можете вмерти з голоду на дні колодязя, хіба ні? Ніхто не знає, що з ним станеться. От чому я вважаю, що смерть потрібна для нашої еволюції. Смерть — це щось величезне й яскраве, й чим більше воно та яскравіше, тим відчайдушніше ми повинні про нього думати.
Мей зробила коротку паузу.
— Послухайте, Заводний Птаху!
— Що таке?
— Ви думали там, у темряві, про власну смерть? Про те, як помиратимете?
Я трохи задумався.
— Та ні, — відповів я. — Не дуже.
— Чому? — спитала Мей з огидою в голосі, наче зверталася до якоїсь недолугої істоти. — Чому не думали? Адже зараз ви стоїте перед загрозою смерті. Я зовсім не жартую. Як я вже казала, від мого бажання залежить, жити вам чи ні.
— Можеш кинути камінь, — сказав я.
— Камінь? Який ще камінь?
— Принесеш звідкись каменюку і кинеш мені на голову.
— Звичайно, можна зробити й так, — сказала Мей. Але, видно, така думка їй не сподобалася. — Вас усе одно, напевне, мучить голод. І далі буде ще гірше, коли вода скінчиться. То чого ж ви не можете думати про смерть? Просто дивно.
— Може, й дивно, — відповів я. — Але я постійно думав про інші речі. А коли голод більше допікатиме, тоді, напевне, подумаю про власну смерть. Бо до смерті, здається, ще далеко — цілих три тижні.