Під час сну я спітнів, і тепер цей піт мало-помалу почав холонути. Я кілька разів здригнувся. Піт нагадав мені про темну кімнату в готелі і загадкову, з телефонної лінії, жінку. У моїх вухах усе ще звучали всі її слова і стукіт у двері. У ніздрях усе ще зберігалися задушливі пахощі квітів. А Нобору Ватая промовляв з телевізійного екрана. Час минав, але всі ці спогади анітрохи не слабшали. "Бо це не був сон", — свідчила пам'ять.
Навіть уже прокинувшись, я все ще відчував сильний жар на правій щоці. До нього домішувався легкий біль — так, наче щоку потерли грубим наждаком. Я притиснув до цього місця, зарослого щетиною, долоню, але ні жар, ні біль анітрохи не вгамувалися. На дні темного колодязя, без дзеркала, я, звичайно, не міг перевірити, що сталося з моєю щокою.
Простягнувши руку, я спробував торкнутися колодязної стіни. Спочатку пройшовся по ній кінчиками пальців, а потім приклав до неї долоню і виявив, що вона з бетону. Ударив по ній злегка кулаком. Стіна була твердою і ледь-ледь вологою. Я добре пам'ятав, якою на диво слизькою вона була, коли я проходив крізь неї. У мене залишилося враження, ніби я справді проникав крізь желатин.
Вийнявши навпомацки баклагу, я ковтнув води. Майже цілісінький день не мав ні ріски в роті. Від такої думки я відчув страшний голод, але невдовзі таке відчуття потроху ослабло й перетворилося на глухе заціпеніння. Я ще раз обмацав рукою обличчя — оцінив, наскільки воно обросло щетиною. На підборідді вона досягала одноденної висоти. Справді-таки, минув один день. Однак моя відсутність, напевне, нікого не обходить. Видно, ніхто не помітив, що мене не стало. Навіть якби я зник, світ рухався б своїм звичайним трибом. Моє становище справді вельми ускладнилося. Ясно лише одне: ніхто мене не розшукує.
Я ще раз підвів догори голову, глянув на зорі. Від споглядання їх серце поволі заспокоювалося. Потім я зненацька згадав про драбину, яка мала б висіти на стіні колодязя, й узявся її шукати в темряві, але не знайшов. Уважно, зосереджено провів руками по стіні. Однак ніде її не намацав. Її не було там, де мала б бути. Я глибоко вдихнув, зробив коротку паузу й засвітив електричний ліхтарик, добутий з рюкзака. Драбина пропала. Вставши, я освітив ліхтариком і дно колодязя, і стіну над головою. Ніде, куди сягало його світло, драбини я не побачив. З-під пазухи, боками живота, ніби щось живе, стікав піт. Ліхтарик раптом вислизнув з руки, упав на землю і від удару погас. Це був якийсь знак. У цю мить моя свідомість розтанула — стала схожою на дрібний пісок і злилася з навколишньою пітьмою. Я завмер, наче моє тіло позбавили електричної енергії. Мене огорнула цілковита порожнеча.
Усе це тривало, можливо, кілька секунд, поки я не прийшов до тями. Функції мого тіла мало-помалу відновлювалися. Нагнувшись, я підняв ліхтарик з-під ніг, трусонув його кілька разів і знову ввімкнув. Він, на щастя, відразу спалахнув. Я спробував заспокоїтись і дати лад своїм думкам. Поспішність і страх нічим не допомагали. Коли востаннє я перевіряв драбину? Учора, пізно вночі, перед тим, як ліг спати. Переконався, що вона є, і заснув. Ні, я не помилився. Виходить, що драбина пропала, поки я спав. Хтось підняв її нагору й забрав із собою.
Вимкнувши ліхтарик, я сперся об стіну. Заплющив очі. І відразу відчув, що хочу їсти. Голод напливав на мене здалека, хвилями, безшумно омивав тіло й котився далі. І тоді я ставав порожнім, наче оббілована тварина без нутрощів. Та коли перша паніка минула, я вже не відчував ні страху, ні відчаю. Як не дивно, я начебто справді з усім змирився.
Повернувшись із Саппоро, я обійняв Куміко й узявся заспокоювати. Вона здавалася розгубленою і збентеженою. На роботу не пішла — відпросилася. Сказала, що напередодні вночі зовсім не спала.
— Знаєш, саме того дня все так зійшлося — прийом у лікарні й мій вільний день… А тому я вирішила поїхати туди сама, — розповіла вона й схлипнула.
— Усе вже скінчилося, — промовив я. — Ми багато про це говорили, і тепер уже нічого не зміниш. Тож не варто більше про це думати. Забудьмо. Ти казала по телефону, що маєш щось мені сказати, чи не так?
Куміко хитнула головою.
— Уже все позаду. Ти маєш рацію. Забудьмо.
Після того якийсь час ми жили, цілковито уникаючи розмови про аборт. Зробити це було непросто. Іноді за будь-якою іншою розмовою ми обоє ні з того ні з сього раптом замовкали. У вихідні дні ми часто ходили дивитися кіно. У темряві намагались зосередити увагу на кінофільмі, а думали про щось інше, ніяк з ним не пов'язане, або давали голові досхочу відпочити. Іноді я інтуїтивно відчував, що, сидячи поряд зі мною, Куміко роздумує над чимось своїм.
Після кіно ми заходили кудись перекусити й випити пива, однак інколи не знали, про що розмовляти. Таке життя тривало тижнів шість. Справді довгих шість тижнів, наприкінці яких Куміко сказала:
— Слухай, а що, якби ми вдвох узяли завтра відпустку й кудись майнули? Оскільки сьогодні четвер, то до кінця тижня ми могли б десь відпочити, правда? Іноді такі речі треба ж робити.
— Я знаю, що треба, однак сумніваюся, чи в моїй конторі знають таке чарівне слово, як "відпустка", — відповів я, сміючись.
— А хіба через хворобу не можна взяти відпустки? Скажи, що в тебе грип абощо.
Ми сіли в електричку й вирушили до Куруїдзави.[38] Бо Куміко казала, що не завадило б досхочу прогулятися де-небудь у гірській тиші. У квітні в Куруїдзаві ще не курортний сезон, у готелях порожньо, більшість крамниць замкнена, та саме це нас найбільше влаштовувало. Там ми тільки те й робили, що цілими днями, від ранку до вечора, гуляли.
Минуло аж півтори доби, коли нарешті Куміко дала волю своїм почуттям. Сидячи на кріслі в готельному номері, вона проплакала майже дві години. Я тримав її у своїх обіймах і не казав ні слова — просто дав їй виплакатися.
Після того поволі Куміко почала, ніби пригадуючи, розповідати. Про операцію. Про свої тодішні переживання. Про щемке відчуття втрати. Про те, якою самотньою почувалася, коли я перебував на Хоккайдо. І про те, що лише в такій самотності змогла здійснити задумане.
— Однак я ні за чим не жалкую, — сказала вона нарешті. — Бо не було іншої ради. Це точно. Та найприкріше те, що я не можу розповісти тобі геть-чисто все, що я відчуваю.