— Чого тобі так подобаються медузи? — запитав я.
— Та як тобі пояснити? Може, тому, що вони такі милі, — відповіла Куміко. — Коли оце недавно я на них дивилася, то раптом от про що подумала. Те, що ми зараз бачимо, — це лише невелика частина світу, чи не так? Ми звикли вважати: ось він, наш світ! А насправді світ набагато темніший, глибший — його більшу половину займають такі істоти, як медузи, хіба ні? Дві третини земної поверхні — океан, і неозброєним оком видно тільки його поверхню, так би мовити, його шкіру. А що ховається під нею — майже нічого не знаємо.
Потім ми ще довго прогулювалися парком, аж поки о п'ятій годині Куміко не сказала, що їй треба навідатися до матері в лікарню, і я провів її туди.
— Щиро дякую тобі за сьогоднішню прогулянку! — сказала вона на прощання.
Її усмішка світилася небаченим досі спокоєм. Помітивши це, я зрозумів, що за цей день трохи зблизився з нею. "Можливо, завдяки медузам!" — подумав я.
Після того ми ще кілька разів зустрічалися. Коли ж її мати, одужавши, виписалася з лікарні, а тяганина із заповітом мого клієнта вгамувалася й відпала потреба навідуватися до лікарні, ми зустрічалися щотижня — ходили в кіно, на музичні концерти або просто прогулювалися містом. При кожній зустрічі звикали одне до одного. Перебування з нею приносило мені радість, а коли ненароком ми торкалися одне одного, у мене тьохкало серце. Під кінець тижня робота переставала клеїтися. Я не сумнівався, що подобаюся Куміко. Бо інакше хіба щотижня зі мною зустрічалася б?
Однак форсувати наші стосунки я не спішив, бо помітив у Куміко якесь вагання. Конкретної причини в цьому я не вбачав, але в її словах і поведінці раптом проглядала якась невпевненість. Коли я щось запитував, вона на один подих спізнювалася з відповіддю. У таку мить я мимоволі відчував, що між нами мигала якась "тінь".
Настала зима, за нею — Новий рік. Увесь той час ми щотижня зустрічалися. А про це "щось" я в неї не розпитував, а вона сама нічого не казала. Зустрічаючись, ми куди-небудь ходили, сиділи в кав'ярні, вели невимушені розмови про всяку всячину.
— Послухай, ти маєш коханця? — зважився я спитати одного разу.
Куміко глянула мені у вічі:
— А чому ти так думаєш?
— Просто чомусь так здається, — відповів я. У цей час ми прогулювалися безлюдним зимовим Імператорським парком Сіндзюку.
— Як це так здається?
— Мені здається, ніби ти хочеш щось сказати. Якщо можеш — кажи.
Вираз обличчя Куміко ледь-ледь, майже непомітно, змінився. Можливо, вона все ще вагалася. Але від самого початку було зрозуміло, що вона відповість.
— Дякую, але, в усякому разі, мені нема чого сказати, вартого уваги.
— Але ж ти ще не відповіла на моє запитання.
— Про коханця?
— Ага.
Куміко зупинилася, зняла рукавичку й засунула в кишеню пальта. Потім узяла мою голу руку і стиснула у своїй теплій і м'якій долоні. Я відповів легким потиском своєї руки, і мені здалося, ніби пара, яку вона стримано видихнула, побілішала.
— Зараз можна поїхати до тебе на квартиру? — спитала вона.
— Звичайно, можна, — трохи здивувавшись, відповів я. — Я не проти. Тільки вона така, що нею не похвалишся.
Я тоді мешкав у районі Асаґая. Моя однокімнатна квартира на другому поверсі — невеличка кухня, туалет і душова завбільшки з телефонну будку — виходила вікнами на південь, за якими виднів склад якоїсь будівельної фірми. Нічим особливим непримітна, вона мала одну-єдину перевагу — у ній було багато сонця. Зіпершись спинами об стіну, ми з Куміко довго сиділи, гріючись в його промінні.
Того дня я вперше обійняв її. Як тепер згадую, вона того дня прагла моїх обіймів. У певному розумінні спокусила мене. І не конкретно якимись словами. Просто коли я обхопив її за плечі, то зрозумів, що від самого початку вона цього хотіла. Відчувалося, що її тіло розм'якло й не чинило жодного опору.
Виявилося, що до мене Куміко ні з ким не мала фізичної близькості. Після любощів вона довго мовчала. Я намагався почати розмову, однак вона не відповідала. Прийняла душ, вдяглась і знову сіла під сонячним промінням. Не знаю чому, але сидячи поряд з нею, я також тривалий час мовчав. Сонце пересувалося по небу, а ми разом з ним — під стіною. Надвечір Куміко сказала, що їй пора вирушати. Я провів її до самого дому.
— Ти справді нічого не хочеш мені сказати? — ще раз спитав я її в електричці.
Куміко хитнула заперечливо головою.
— Та облиш це, — сказала вона тихо.
Більше на цю тему я її не допитувався. Урешті-решт, вона сама віддалася мені, і навіть якщо не може висловити чогось про мене, то з плином часу все природним чином уладнається.
І після того ми щотижня зустрічалися. Зазвичай вона заходила до мене в гості, і ми займалися любов'ю. Коли обіймалися, тулилися голими тілами одне до одного, вона потроху розповідала мені про себе. Про різні події, які досі пережила, і що про них сама думає. Мало-помалу я починав розуміти світ, який вона бачила власними очима. І потроху навчився розповідати, яким здається цей світ мені. Я глибоко закохався в Куміко, а вона сказала, що не уявляє собі життя без мене. Дочекавшись, поки вона закінчить університет, ми одружилися.
Після одруження ми жили щасливо, без особливих проблем. Однак іноді я відчував, що в її душі є закуток, куди я не можу проникнути. Скажімо, посеред якої-небудь розмови — звичайної або серйозної — Куміко раптом замовкала. Без особливої причини (принаймні я про неї не здогадувався) і зовсім несподівано. Здавалось, наче йшла-йшла й раптом — бах! — падала в яму. Така мовчанка тривала недовго, але після неї все ще здавалося, ніби думками вона десь далеко. Минало багато часу, поки вона нарешті знову ставала собою. На мої запитання вона навмання відповідала: "ага", "справді", "можливо". Здавалось, її голова думала про щось інше. Невдовзі після одруження, коли вона занурювалася в себе, я запитував, що сталося, і губився, бо побоювався, що своїми словами завдаю їй болю. Однак Куміко тільки відповідала з усмішкою: "Та нічого особливого" й через якийсь час верталася у свій попередній стан.
Пригадую, що така ж дивна розгубленість охопила мене при нашій першій фізичній близькості. Куміко, напевне, не відчувала тоді нічого, крім болю, і тому все її тіло напружилося. Але я розгубився не лише з цієї причини. Сюди домішувалося щось таке, що не вдається виразити словами, — дивне просвітлення, відчуття відчуженості. Я ловив себе на неймовірній думці, що тіло, яке обіймаю, належить не тій жінці, з якою ми, пригорнувшись одне до одного, щойно розмовляли, а іншій, яку мені непомітно підмінили. Обіймаючи, я гладив долонею її тендітну гладку спину і від цього дотику втрачав розум. Водночас здавалося, ніби Куміко страшно далеко від мене — десь в іншому місці й думає про щось зовсім інше, а я обіймаю чуже тіло, що випадково опинилося біля мене. Можливо, через це, незважаючи на збудження, я довго не міг скінчити.