У монгольському степу, в якому нема за що зачепитися погляду, замерзло й згоріло осердя мого життя — те, що можна назвати людським "я". Потім, утративши руку в лютій битві з радянськими танками, що вторглися через кордон, я скуштував неймовірного лиха в холодних сибірських концтаборах, повернувся на батьківщину, майже тридцять років був скромним сільським учителем, а тепер на самоті обробляю землю. Усі ці роки здаються мені видивом на одну дію. Наче вони були й водночас — ні. Мої спогади перестрибують через часову руїну й повертаються назад, у степ Хулунбуїр.
Гадаю, причину того, чому моє життя зійшло нанівець, перетворившись на порожній кістяк, можливо, треба шукати у світлі, яке я побачив на дні того колодязя. У потоці яскравого сонячного світла, що заливало колодязь секунд на десять-двадцять. Воно з'являлося несподівано лише один раз на день і так само несподівано зникало. Але в цій миттєвій світляній повені я побачив таке, чого не бачив ніколи в житті. А побачивши, став зовсім іншою людиною — не такою, як раніше.
Я досі, через понад сорок років, не можу збагнути суті того, що сталося тоді на дні того колодязя, що це було. А тому те, що я зараз скажу, — це лише один з моїх здогадів, що не має під собою логічної підоснови. Однак я думаю, що моя гіпотеза зараз найточніше відображає реальну картину того, що я пережив.
Монгольські солдати кинули мене в глибокий темний колодязь посеред степу, і я, пошкодивши ногу й плече, залишившись без їжі та води, просто чекав смерті. А перед тим я бачив, як здирають шкіру з живої людини. У такому особливому стані моя свідомість надзвичайно зосередилась, і коли яскраве світло на мить залило колодязь, я наче проник в її серцевину. І тоді я побачив якісь обриси. Усе навколо мене заливало сліпуче світло, а я перебував у самій середині його потоку. Мої очі нічого не бачили. Але в осліплих на мить очах щось почало вимальовуватися, набирати форми. Щось живе. Як під час сонячного затемнення, воно напливало на світло чорною тінню. Однак я не міг визначити її форму. Воно рухалося до мене, щоб передати мені щось схоже на небесну благодать. Я, тремтячи, жду, але воно — чи то передумало, чи то часу забракло — не підійшло. За мить до того, як набрати обрисів, воно розчинилось і зникло в потоці світла, яке також згасло. Його час закінчився.
Так тривало цілих два дні. Повторювалося одне й те саме. Щось виринало з потоку світла і, не набравши форми, зникало. Я страждав на дні колодязя від голоду й спраги. Мук зазнав страшних, але в кінцевому рахунку не це було найважливішим. Найбільше я страждав через те, що в потоці світла не міг чітко побачити обрисів того чогось. Це був голод, спричинений нездатністю бачити те, що треба бачити, і жага зрозуміти те, що треба зрозуміти. Я ладен був умерти, аби тільки як слід це щось роздивитися. Справді так думав. Ладен був жертвувати будь-чим.
Однак воно покинуло мене назавжди. Усе закінчилося тим, що я не отримав небесної благодаті. І, як я вже казав, моє життя після виходу з колодязя стало схожим на порожню шкаралупу цикади. А тому, коли наприкінці війни радянські танки ввірвалися в Маньчжурію, я попросився добровольцем на передову. І в сибірському концтаборі я навмисне старався, щоб опинитися в найтяжчих умовах, але так і не вмер. Як тієї ночі пророкував капрал Хонда, я повернувся на батьківщину й прожив на диво довге життя. Пригадую, як тоді я зрадів, почувши його слова. Та пророцтво обернулося скоріше на прокляття. Бо я не лише не вмер, а не зумів умерти. Як казав Хонда, добре, що я цього не знав.
Не спізнавши одкровення і благодаті, я змарнував своє життя. Усе, що було в мені живого й тому мало якусь вартість, остаточно вмерло, згоріло дощенту в тому сліпучому світлі. Можливо, жар, який випромінювало одкровення і благодать, спопелив мою серцевину. Мені несила терпіти цей жар, а тому я не боюся смерті. Ба більше, фізична смерть була б для мене навіть порятунком. Вона назавжди позбавила б мене муки бути собою, звільнила б з в'язниці, з якої нема виходу.
Вибачте, що знову й знову втомлюю Вас своєю довгою розповіддю. Однак ось що я хочу Вам сказати: я — людина, що за випадкових обставин втратила життя і прожила без нього понад сорок років. І як людина з таким життєвим досвідом вважаю, що людське життя обмежене вужчими рамками, ніж думають люди, втягнені в його круговерть. Світло проливається на людину на короткий час — можливо, на кілька секунд. Коли воно зникає, а людині не вдається зловити одкровення, що міститься в ньому, то другої нагоди зробити це не буде. І тоді, можливо, їй доведеться решту життя провести в глибокій самотності і каятті. У такому похмурому світі вона не може чогось сподіватися. В її руках залишається тільки недовговічний кістяк того, що було.
Та хоч би там що, я радий, що зміг з Вами зустрітися і розповісти цю історію. Щоправда, не знаю, чи вона вам стане у пригоді, але завдяки цьому я, здається, досяг своєрідного порятунку. Хоч і слабкого, однак дорогоцінного, мов скарб. Я бачу знак провидіння в тому, що Хонда-сан привів мене до цього. І подумки молюся, щоб ви, Окада-сан, жили щасливо".
Я ще раз уважно перечитав листа від самого початку і поклав назад у конверт.
Хоча лист мене надзвичайно вразив, у моїй уяві залишив тільки далекі й туманні образи. Я вірив лейтенанту Мамії і міг сприймати за правду те, що він вважав фактом. Однак зараз такі слова, як "факт" або "правда", мене особливо не переконували. Найбільше в листі мене зацікавило його невдоволення тим, що він не може описати й пояснити все, як йому хотілося б.
Я подався на кухню випити води, потім трохи поблукав по дому. У спальні сів на ліжко й розглядав одяг Куміко, розвішаний у шафі. "Як, власне, я жив досі?" — подумав я. Добре розумів те, що сказав Нобору Ватая. Я розсердився на його слова, та, якщо добре подумати, він мав рацію.
"Минуло шість років, як ви одружилися. І що ти робив увесь той час? Нічого. Звільнився з роботи і тільки ще більше ускладнив життя Куміко. Тепер ти без роботи, без планів на майбутнє, а в голові — якщо казати відверто — саме сміття", — сказав він. І я мушу визнати, що це правда. Якщо бути об'єктивним, за цих шість років я справді не зробив нічого змістовного, а в моїй голові саме сміття. Я — ніщо. Як він сказав.