— Та ні, ти зовсім не осоружна. Це точно. Чому ти про це питаєш?
— Так завжди казав хлопець, з яким я зустрічалася. Мовляв, ти негарна й груди в тебе маленькі.
— Той, що тебе на мотоциклі покалічив?
— Ага.
Я спостерігав, як вона повільно випускає з рота дим.
— Хлопці такого віку часто кажуть подібні дурниці. Не вміють як слід висловити своїх почуттів, а тому навмисне говорять якісь недоречності. Тим самим дарма ранять і людей, і себе. Ніяка ти не осоружна. А дуже симпатична. Повір — це не брехня і не комплімент.
Задумавшись над моїми словами, Мей струсила попіл у порожню банку з-під пива.
— А ваша дружина гарна?
— Навіть не знаю, як тобі відповісти… Одні кажуть "гарна", інші — "ні". Усе залежить від смаку.
— Зрозуміло… — Дівчина розчаровано постукала нігтями об склянку.
— А що робить твій дружок з мотоциклом? Більше з ним не зустрічаєшся? — спитав я.
— Ні, — відповіла Мей і торкнулася пальцем шраму коло лівого ока. — І не зустрічатимусь. Це точно. На двісті відсотків. Даю маленький палець правої руки на відріз. Однак зараз мені не хочеться про це говорити. Бо іноді сказані слова обертаються неправдою, чи не так? Вам, сподіваюсь, зрозуміло?
— Та начебто, — відповів я. І саме тоді мій погляд раптом зупинився на телефоні у вітальні. Огорнутий на столі тишею, він скидався на підводну істоту, яка, прикинувшись мертвою, чатує на здобич.
— Заводний Птаху, я коли-небудь вам про нього розповім. Коли буде настрій. Тільки не зараз. Сьогодні не маю охоти.
Дівчина глянула на годинник.
— Ну, мені пора додому. А за пиво дякую.
Я провів її до стіни в нашому саду. Майже повний місяць заливав землю грубозернистим сяйвом. Подивившись на нього, я згадав, що в Куміко незабаром місячне. Та, зрештою, це, можливо, мене не стосується. Від такої думки тіло ніби наповнилося невідомою рідиною. Мене охопило дивне відчуття, що чимось нагадувало смуток.
Поклавши руку на стіну, Мей глянула на мене.
— Заводний Птаху, ви любите свою Куміко?
— Гадаю, що так.
— Навіть якщо вона втекла з коханцем? А що, якби вона захотіла повернутися? Ви прийняли б її назад?
Я зітхнув.
— Складне запитання. Якби так сталося — довелося б думати.
— Можливо, я зайвину базікаю, — сказала Мей, прицмокнувши язиком. — Але ви не сердьтеся. Просто я хотіла знати, що це таке, коли дружина тікає з дому. Бо я багато чого не розумію.
— Та я не серджуся, — відповів я і ще раз подивився на місяць.
— Ну, тоді будьте здорові! Було б добре, якби дружина повернулася і все пішло на лад, — сказала Мей і, з дивовижною легкістю перебравшись через стіну, зникла в літній ночі.
Залишившись на самоті, я вмостився на веранді й задумався над запитаннями, які поставила Мей. Якщо Куміко має коханця, з яким кудись поїхала, то чи я зможу її прийняти, якщо захоче повернутися додому? Відповіді я не знав. Справді не знав. Узагалі багато чого не знав.
Несподівано задзвонив телефон. Рука, ніби за умовним рефлексом, потяглася до слухавки.
— Алло! — пролунав голос Мальти Кано. — З вами говорить Мальта Кано. Окада-сан, вибачте, що я вас часто турбую, але дозвольте запитати, чи маєте якісь плани на завтра?
Я відповів, що жодних планів не маю. Зрештою, які в мене можуть бути плани?
— У такому разі ми могли б зустрітися завтра вдень?
— З приводу Куміко?
— Сподіваюсь, що так, — старанно добираючи слова, сказала Мальта Кано. — Крім того, можливо, до нас приєднається також Нобору Ватая.
Почувши такі слова, я мало не випустив з руки слухавку.
— Ви хочете сказати, що ми розмовлятимемо втрьох?
— Думаю, що так, — відповіла Мальта Кано. — Це потрібно в цьому випадку. На жаль, я не можу по телефону пояснити докладно…
— Зрозуміло. Я згоден.
— Вам підходить перша година дня для зустрічі там, де попереднього разу — в кав'ярні готелю "Пасифік" біля станції Сінаґава?
"Перша дня, кав'ярня готелю "Пасифік" біля станції Сінаґава", — повторив я подумки і поклав слухавку.
О десятій вечора подзвонила Мей Касахара. Без жодної мети. Мовляв, просто захотіла з ким-небудь поговорити. Якийсь час ми побалакали про се про те, а наприкінці вона спитала:
— Ну що, є якісь добрі новини?
— Добрих новин нема, — відповів я. — Узагалі нема нічого.
3
Промовляє Нобору Ватая
Історія про мавп з паскудного острова
Хоча до кав'ярні я зайшов за десять хвилин до призначеного часу, Нобору Ватая і Мальта Кано вже чекали мене за столом. В обідню пору відвідувачів було повно, однак Мальту я помітив відразу. Бо на світі мало хто сонячного літнього дня надіває червоний вініловий капелюшок. Напевне, це був той самий, в якому вона з'явилася на першу зустріч, якщо вона не колекціонує вінілових капелюшків однакової форми й кольору. Як і минулого разу, її одяг — полотняний жакет з короткими рукавами, бавовняна блузка з круглим вирізом — відзначався бездоганним смаком. І жакет, і блузка — білісінькі, без жодної складки. Ніяких прикрас і слідів гриму. І лише цей червоний капелюшок своїм фасоном і матеріалом зовсім не гармоніював з костюмом. Як тільки я підійшов до них, Мальта, ніби чекаючи мого приходу, зняла капелюшок і поклала на стіл. Поряд з ним лежала маленька сумочка із жовтої шкіри. Вона замовила якогось напою, схожого на тонік, але так його й не торкнулася, і він, залишений на самоті у великій склянці, даремно пускав маленькі бульбашки.
Нобору Ватая був у зелених сонячних окулярах. Коли я сів за стіл, він зняв їх, уважно оглянув скельця, а потім знову начепив на носа. Під його синьою спортивною курткою видніла новісінька біла теніска. Перед ним стояла склянка, наповнена чаєм з льодом, також майже не торкнута.
Я замовив кави й ковтнув холодної води.
Якийсь час ми мовчали. Здавалося, ніби Нобору Ватая навіть не помітив, що я прийшов. Щоб переконатися, що я не став прозорим, я поклав долоні на стіл і кілька разів поперевертав. Невдовзі підійшов офіціант, поставив переді мною чашку й налив кави. Коли він пішов, Мальта Кано тихенько, ніби перевіряючи мікрофон, кашлянула, однак нічого не сказала.
Першим розтулив рота Нобору Ватая:
— У мене обмаль часу, тож поговорімо якомога коротше й одвертіше.
Здавалось, ніби він звертається до цукорниці з нержавіючої сталі, що стояла посеред стола, а насправді, звісно, промовляв до мене. Просто цукорниця виявилася зручним предметом між нами, до якого він міг спрямувати свої слова.