— Чи не здається вам, що як безробітний ви надто зайняті? — насмішкувато зауважила вона. Як і минулого разу, інтонація її голосу швидко змінювалася. — То варите спагеті, то очікуєте гостя. Та нічого, нам вистачить десяти хвилин. Поговорімо десять хвилин, а як прийде гість, можете покласти слухавку.
Мені хотілося мовчки обірвати розмову. Але зробити цього я не зміг. Туалетна вода Куміко трохи вивела мене з рівноваги, і мені хотілося поговорити з будь-ким.
— Я не уявляю собі, хто ви такі, — сказав я і, взявши олівець біля телефону, почав ним крутити між пальцями. — А ви впевнені, що я вас знаю?
— Звичайно. Я вас знаю, а ви — мене. Чого б я мала брехати? Я не маю стільки часу, щоб розбалакувати із зовсім незнайомими людьми. Напевне, у вашій пам'яті є "біла пляма".
— Нічого не розумію. Іншими словами…
— Досить! — різко обірвала вона мене. — Не сушіть собі даремно голови. Ви знаєте мене, а я — вас. Ось що головне: я буду з вами лагідна. А вам робити нічого не треба. Чудово, чи не так? Можете нічого не робити і ні за що не відповідати. Усе робитиму я. Усе. Прекрасно, правда? Перестаньте мучити себе важкими запитаннями. Викиньте все з голови. Уявіть собі, ніби теплого весняного дня лежите пополудні у м'якому болоті.
Я мовчав.
— Уявіть собі, ніби ви спите, вам сниться сон, ви лежите у теплому болоті… Забудьте про дружину. Забудьте, що ви безробітні. Забудьте про майбутнє. Забудьте про все. Усі ми вийшли з болота і колись до нього повернемося. Коротко кажучи… Гей, Окада-сан! Коли ви востаннє спали з дружиною? Пам'ятаєте? Мабуть, давно? Тижнів два тому?
— Вибачте, але вже гість прийшов, — сказав я.
— Насправді ще давніше? Вас голос видає. Три тижні тому?
Я мовчав.
— Та нічого. — Її голос скидався на шурхіт щіточки, якою змітають пил із жалюзі. — Зрештою, це ваша з дружиною проблема. А я зроблю для вас усе, чого захочете. І ні за що не відповідатимете. Повернете за ріг — і будете там. У світі, якого ніколи не бачили. Я ж казала, що у вас є "білі плями". Але ви цього все ще не розумієте.
Як і раніше, я мовчав, міцно стискаючи слухавку.
— Озирніться навколо, — вела далі жінка. — Озирніться і скажіть: що ви бачите?
У цю мить у передпокої пролунав дзвінок. Полегшено зітхнувши, без жодних слів я поклав слухавку.
Лейтенант Мамія виявився високим стариком з легкою залисиною і в окулярах із золотою оправою. Смаглявий, із здоровим кольором обличчя, він справляв враження людини, яка не цурається фізичної праці. Без зайвої ваги. У кутиках обох очей — три глибокі, наче ретельно вирізьблені зморшки. Через це здавалося, що він от-от зажмурить очі від яскравого світла. Визначити, скільки йому років, я не міг, але, напевне, понад сімдесят. Видно, у молодості вирізнявся міцним здоров'ям. Про це свідчила пряма постава і стримані рухи. Його чемна поведінка й манера говорити були водночас позначені непоказною ґрунтовністю. Відчувалося, що лейтенант Мамія звик усе вирішувати власними силами і брати на себе відповідальність. На ньому був непримітний світло-сірий костюм, біла сорочка й краватка із сірими та чорними смужками. Для душного й вологого червневого ранку такий справді пристойний костюм був із занадто цупкої тканини, але на обличчі гостя я не побачив жодної краплини поту. Ліву руку заміняв протез з тонкою рукавичкою, як і костюм, світло-сірого кольору. Порівняно із засмаглою, густо порослою волоссям правою рукою протез, обтягнутий сірою рукавичкою, здавався занадто холодним і неприродним.
Я посадив гостя на диван у вітальні й запропонував зеленого чаю.
Він попросив вибачення, що не має візитної картки:
— У префектурі Хіросіма я викладав у сільській школі суспільствознавство, потім вийшов на пенсію. І тепер нічого не роблю. Щоправда, маю земельну ділянку і дещо на ній вирощую — більше для розваги. Ось чому не маю картки. Так що пробачте.
Я також не мав картки.
— Пробачте, Окада-сан, скільки вам років?
— Тридцять, — відповів я.
Він кивнув. І ковтнув чаю. Я зовсім не здогадувався, яке враження справило на нього те, що мені тридцять.
— Ви живете в такому надзвичайно тихому домі, — промовив гість, щоб змінити тему розмови.
Я розповів, як запівдарма винайняв у свого дядька цей дім. І додав, що в іншому разі з нашими доходами ми не могли б поселитися навіть у вдвічі меншому будинку. Киваючи, він стримано обвів поглядом нашу оселю. Я також оглянувся. "Озирніться навколо", — казав жіночий голос. Я ще раз оглянувся і відчув у повітрі якийсь холодок.
— Я пробув у Токіо загалом два тижні, — сказав лейтенант Мамія, — і ви, Окада-сан, останній, кому я маю передати пам'ятний дарунок. Після того я зможу зі спокійною душею повернутися до Хіросіми.
— А я от подумав, чи не можна було б навідатися у дім Хонди-сана і поставити поминальну свічку.
— Це благородно з вашого боку, але Хонда-сан родом з Хоккайдо, з міста Асахікава. Там його й поховано. Оце недавно рідня приїжджала, щоб розібрати речі в його домі в Меґуро, й уже повернулася до себе.
— Зрозуміло, — сказав я. — Так що ж виходить? Хонда-сан мав родину, а жив сам у Токіо?
— Саме так. Його старший син, що мешкає в Асахікаві, переживав, що покинув старого батька самого в Токіо, й боявся людського осуду, а тому неодноразово запрошував переїхати до нього, але той уперто відмовлявся.
— А хіба він мав сина? — здивувався я. — Бо мені чомусь здавалося, що Хонда-сан залишився на світі сам-один. А його дружина вже раніше померла?
— Та це трохи заплутана історія. Річ у тому, що його дружина незабаром після війни познайомилася з іншим чоловіком, і вони разом вчинили самогубство. Здається, це сталося десь року п'ятдесятого чи п'ятдесят першого. Усіх перипетій цієї справи я не знаю. Сам Хонда-сан про це не розводився, а я не смів допитуватися.
Я кивнув.
— Після того сам виховував дітей — сина й дочку, а коли вони стали самостійними, переїхав до Токіо і, як ви знаєте, став ворожбитом.
— А що він робив в Асахікаві?
— Разом зі старшим братом володіли друкарнею.
Я спробував уявити собі, як Хонда-сан у комбінезоні стоїть перед друкарським верстатом і перевіряє якісь відбитки. Та мені він запам'ятався неохайним стариком у бруднуватому кімоно з поясом, що годився б скоріше для нічного халата, — стариком, який і взимку, і влітку сидить перед котацу й перебирає палички для ворожіння.