Останнім часом наприкінці тижня я завжди підходжу до ставка, щоб поспостерігати за ними. Дивлячись на них, можу непомітно просидіти дві-три години. Одягаюсь, як на лови білого ведмедя — теплі колготки, шапка, шарф, чоботи, пальто, підбите хутром. Сідаю на камінь і годинами поглядаю на це плем'я. Іноді підгодовую його черствим хлібом. Звісно, крім мене, ніхто з цікавості не приділяє йому свого часу.
Можливо, ви не знаєте, але вони, ці качки, такі гарненькі! Можна довго на них дивитися, і ніколи не обридне. Ніяк не збагну, чому це ніхто не звертає на них уваги? Навіщо кудись далеко ходити й гроші платити, щоб якийсь дурний фільм дивитися? От, скажімо, іноді вони летять, лопочуть крильми, а коли на кригу сідають, ковзають і — бац! — перекидаються догори ногами. Сміхота! Прямо як у комедії на телебаченні. Я тоді сміюся на все горло. Звісно, вони це роблять не навмисно, щоб мене розсмішити. Живуть серйозно, стараються з усіх сил, але іноді падають. Такі вони милі!
Качки так забавно чалапають рожевими, як дитячі гумові чобітки, лапками, але не пристосовані ходити по кризі. Щоразу ковзають і падають. Вони ж калош проти ковзання не мають. Тож, напевне, зима для них — не найрадісніша пора року. Цікаво, що вони думають про лід і таке інше? Мабуть, непогано. Так мені здається, коли за ними спостерігаю. Хіба, може, бурчать: "Знову цей лід! Та нема ради". Та, видно, їм і взимку досить добре живеться. От що мені в них подобається.
Ставок міститься в лісі, дорога до нього недалека. У таку пору року, якщо тільки день не випав теплий, туди ніхто не ходить (крім мене, звісно). Іду доріжкою, прокладеною між деревами, під ногами хрустить примерзлий сніг. Навколо пташки. Закутуюсь у комір пальта, обмотую шарфом шию, від дихання в повітря вириваються струмені пари, у кишенях хліб… Крокую лісовою доріжкою, думаю про качине плем'я, а на душі тепло й радісно. Ловлю себе на думці, що я вже давно не почувалася такою щасливою.
Та годі про качок.
Правду кажучи, я прокинулася годину тому — ви, Заводний Птаху, мені приснилися. Я сіла за стіл і вирішила вам написати. Зараз… (почекайте, на годинник гляну) 2:18 ночі. Лягла я спати, як завжди, десь о десятій, побажала доброї ночі своїм качкам і міцно заснула. Та зненацька — раз! — і прокинулася. Так і не знаю, був це сон чи ні. Що снилося — не пригадую. Може, й не снилося нічого. Та все одно я почула ваш голос біля самого вуха. Ви голосно кликали мене. Ось тому я прокинулася.
Розплющила очі: у кімнаті напівтемрява. У вікно місяць світить. Величезний, схожий на сріблясту тацю з нержавіючої сталі, він висів над пагорбом, і його світло у вікні скидалося на білу калюжу, розлиту на підлозі. Я підвелася на ліжку й щосили почала думати, що сталося. Навіщо ви кликали мене? Ваш голос я виразно чула. Серце несамовито забилося й довго не могло втихомиритися. Якби я була дома, то серед ночі одяглася б і побігла до вас нашою доріжкою. А звідси, із цих гір, за тисячі кілометрів від вас, хіба можна добігти?
І що, ви думаєте, я зробила?
Роздяглася догола. Так-так. Чому? Не питайте. Бо сама не знаю. Тож мовчіть і слухайте. Так-от, роздяглася догола, устала з ліжка і опустилася коліньми на підлогу, залиту сріблястим місячним світлом. Опалення не працювало, але холоду я не відчувала, У місячному світлі, що лилося з вікна, було щось особливе. Здавалось, воно обтягувало мене тонкою захисною плівкою. Якийсь час я просто стояла, а потім почала підставляти себе почергово з різних боків місячному світлу. Це, так би мовити, відбувалося надзвичайно природно. Світло було таким неймовірно прекрасним, що я не могла втриматися. Повертала до світла шию, плечі, руки, груди, живіт, ноги, сідниці і таке інше… Ніби під душем купалася.
Якби хтось мене побачив, то подумав би: "Зовсім ненормальна!" Вважав би, що від місячного світла я з глузду з'їхала. Та, звичайно, ніхто мене не бачив. Хіба що той хлопець-мотоцикліст поглядав на мене. Та не будемо про це. Помер він, але якби захотів подивитися, я йому дозволила б. З радістю.
Ні, ніхто мене тоді не бачив. Я сама була в місячному світлі. Заплющила очі й думала про качок, які спали, напевне, десь біля ставка. Як мені було приємно й радісно з ними вдень! Словом, качки для мене тепер — як амулет.
Я ще досить довго стояла на колінах. Зовсім гола, сама в місячних променях. Вони забарвили все моє тіло дивовижною фарбою і кидали на підлогу довгу, до самої чорної стіни, тінь. Однак тінь не здавалася моєю, а якоїсь іншої жінки. Незнайомої, зрілої, а не такого незграбного дівчиська, як я. З круглішими формами, з набагато більшими грудьми і сосками. Та все-таки тінь належала мені — вона тільки витяглась і змінила форму. Як тільки я ворушилася — тінь повторювала мої рухи. Я крутилася в різні боки — хотіла дізнатися, який зв'язок між мною і тінню. Звідки взялася така разюча відмінність? Але я так нічого й не зрозуміла. Що довше дивилася, то дивнішим усе здавалося.
А от зараз, Заводний Птаху, я підійшла до місця, яке важко пояснити. Не впевнена, удасться мені це зробити чи ні.
Коротко кажучи, я зненацька розплакалася. Вийшло так, як у кіносценарії: "Мей Касахара: Несподівано затулює обличчя руками й, голосно ридаючи, падає в сльозах на землю". Не дивуйтеся, але я справді страшна плакса, хоча від вас це довго приховувала. Через будь-яку дрібницю відразу плачу. Це моя потаємна слабкість. Тож нема нічого дивного, якщо без жодної причини я раптом заплачу. Правда, трохи поплачу, але негайно кажу собі: "Ну, досить рюмсати!" Можу легко розплакатись, але так само швидко перестати. Ворона плаксива! Однак цієї ночі я ніяк не могла зупинитися. Так, наче з мене корок вийняли. Чого розревілася — не розумію, а тому не знала, як угамуватися. Сльози лилися, немов кров з великої рани. Навіть не віриться, скільки з мене їх витекло. Я вже всерйоз захвилювалася, щоб не перетворитися в мумію через обезводнення організму.
Сльози — кап! кап! кап! — падали прямо в сріблясту калюжу місячного світла і розчинялися в ній. Мені здавалося, ніби сльозинки виблискували в промінні, як кристалики. І раптом я помітила, що тінь моя також плаче і кожна сльозинка кидає на землю свою тінь. Ви коли-небудь бачили тіні від сліз, Заводний Птаху? Вони не такі, як звичайні. Зовсім ні. Вони приходять з якогось іншого, далекого світу в наші серця. Або ні. Мені спало на думку, що, може, сльози, які проливає моя тінь, справжні, а ті, що ллються з моїх очей, — просто тіні. Гадаю, ви нічого не зрозуміли. Бо може статися будь-що, коли серед ночі гола сімнадцятирічна дівчина плаче під місяцем. Це правда.