— Як? — спитала вона. — Як ти забереш мене звідси, Окада-сан?
— Так, як буває в казках. Розвію злі чари.
— Он як! — промовив її голос. — Але ж ти вважаєш, що я Куміко, і забрати хочеш саме її. Ану ж раптом не Куміко. Що тоді? Може, ти зовсім іншу збираєшся рятувати. Ти впевнений, що все так, як ти думаєш? А чи не краще тобі сісти й подумати ще раз?
Я стиснув у руці ліхтарик, що лежав у кишені. "Нікого, крім Куміко, тут не може бути", — подумав я. Але довести цього не міг. Урешті-решт, усе це — лише припущення. Рука в кишені змокріла від поту.
— Я заберу тебе, — повторив я стримано. — Для цього я сюди прийшов.
Ледь-ледь зашурхотіло простирадло — напевне, вона змінила позу на ліжку.
— Точно?
— Точно. Я заберу тебе.
— Не передумаєш?
— Не передумаю. Твердо вирішив, — сказав я.
Вона довго мовчала, ніби щось перевіряла. Потім глибоко зітхнула, мовби ставила крапку.
— Маю для тебе подарунок, — сказала вона. — Нічого особливого, але, може, стане в пригоді. Світла не вмикай. Простягни сюди руку. Тут, на столику.
Вставши на ноги, я обережно простягнув у темряву праву руку, мовби вимірюючи глибину навколишньої порожнечі. Повітря поколювало кінчики пальців. Наступної миті я нарешті торкнувся її. У мене перехопило подих. Бейсбольна бита!
Схопивши за рукоятку, я підняв її над головою. Так, та сама бита, яку я відібрав у парубка з футляром для гітари. Напевне вона! Рукоятка, вага… Та коли я ретельно обмацав її, то виявив, що до неї над фабричним тавром щось присохло. Жмутик волосся, густий і жорсткий. На дотик пальців — волосся людське. Кілька волосків, що склеїлися докупи закипілою кров'ю. Невже хтось комусь — можливо, Нобору Ватая — лупонув по голові? Я насилу видихнув клубок повітря, що застряв у горлі.
— Це твоя бита?
— Може, — відповів я, стримуючи збудження. У непроглядній пітьмі голос знову зазвучав незвично — ніби замість мене говорила інша людина, що ховалася від мого зору. Я відкашлявся і, переконавшись, що голос усе-таки мій, додав: — Але, видно, хтось нею когось бив.
Жінка мовчала. Я опустив биту, затиснув її між колінами й сказав:
— Ти, напевне, знаєш… Цією битою хтось провалив голову Нобору Ватая. У телевізійних новинах передавали. Він зараз у лікарні, непритомний, у важкому стані. Можливо, помре.
— Не помре, — проказала Куміко байдужим голосом, ніби читала текст з підручника історії. — Однак, може, не опритомніє, а блукатиме в темряві. В якій — ніхто не знає.
Я намацав під ногами склянку, випив решту не задумуючись. Несмачна рідина потрапила в горло, пройшла стравоходом. Чомусь стало холодно, і з'явилося неприємне відчуття, ніби щось на мене накочується. Від такого передчуття загупало серце.
— Часу вже обмаль. Скажи, де ми, якщо знаєш, — сказав я.
— Ти був тут не раз і знаєш, як сюди потрапити і вижити. Так що маєш знати, що це за місце. Хоча тепер це вже не має великого значення. Важливо…
У цю мить почувся стук у двері — гучний і різкий, наче забивали цвях у стіну. Два удари, потім ще два. Такий же стук, як і минулого разу. Вона затамувала подих.
— Біжи! — Цього разу це був голос Куміко. — Ще встигнеш пройти крізь стіну.
Не знаю, правильно я думав чи ні, але я вирішив, що мушу перемогти це. Бо це моя війна.
— Нікуди я не побіжу, — сказав я Куміко. — Я заберу тебе звідси.
Я поставив склянку на підлогу, надів вовняну шапочку і, взявши в руки биту, затиснуту між ногами, поволі рушив до дверей.
37
Просто справжній ніж
Давнє пророцтво
Присвічуючи собі ліхтариком під ногами, я тихенько попрямував до дверей. Права рука стискала биту. Поки я йшов, знову застукали — два удари, ще два, цього разу сильніше й різкіше. Я притиснувся до стіни біля самих дверей і, затамувавши подих, чекав.
Коли стук затих, у номері запала глибока тиша, мовби нічого не сталося. А проте я відчував, що за дверима хтось є. Він стояв так само, як я, затамувавши подих і напруживши слух, намагаючись уловити чуже дихання, биття серця або порухи думки. Я дихав тихо-тихісінько, щоб анітрохи не розворушити повітря. "Мене тут немає, — казав я собі. — Мене тут немає, мене взагалі ніде нема".
Незабаром двері відімкнулися. Незнайомець поводився сторожко, зволікав. Його звуки дробилися на маленькі беззмістовні скалочки. Ручка повернулася, ледве чутно скрипнули дверні завіси. Серце в грудях калатало дедалі частіше. Я спробував якось утихомирити його, але нічого не виходило.
У кімнату хтось зайшов, і повітря злегка колихнулося. Я зосередився — усі п'ять відчуттів нагострилися, щоб упіймати чужий запах — теплого одягу, стримуваного дихання і збудження, зануреного в тишу. А що, як у нього є ніж? Цілком можливо. І я згадав яскравий сріблястий блиск у темряві. Майже не дихаючи й причаївшись, я міцно стискав биту в руках.
Зайшовши, незнайомець зачинив двері на ключ. Ставши до дверей спиною, він намагався розгледіти в кімнаті хоч щось. Мої руки, стискаючи биту, змокріли від поту. Кортіло витерти долоні об штани, якби була змога, але будь-який зайвий рух міг мати смертельні наслідки. Я згадав скульптуру птаха в саду покинутого дому Міявакі й, щоб не видати себе, злився з ним — перенісся в залитий сліпучим сонцем сад і спрямував у небо свій нерухомий сердитий погляд.
Незнайомець мав із собою ліхтарик. Він засвітив його, розрізавши вузьким променем темряву. Ліхтарик світив слабо. Видно, маленький, як і мій. Я чекав, коли незнайомець пройде мимо, але він і не думав рухатися з місця. Промінь почергово вихоплював з темряви предмети — вазу для квітів, срібну тацю на столі (що знову звабливо блиснула), диван, торшер… От він пройшов повз мій ніс, вихопив шматок підлоги за кілька сантиметрів від моїх ніг. Здавалось, очікування триватиме вічно. Страх і напруга гострим болем пронизували мою свідомість.
"Ні про що не треба думати, — вирішив я. — І не фантазувати. Бо, як написав лейтенант Мамія, "через фантазії можна життя позбутися"".
Нарешті промінь ліхтарика почав повільно просуватися вперед. Незнайомець начебто хотів пройти в задню кімнату. Я ще сильніше стиснув биту і раптом помітив, що долоні враз висохли, навіть пересохли.
Незнайомець поволі, крок за кроком, перевіряючи підлогу під ногами, наближався до мене. Ще кілька кроків — і він буде поряд. Два кроки — і я зможу покласти край цьому кошмару. Та саме в цю мить погасло світло, і пітьма поглинула все навколо. Він вимкнув ліхтарик. Я спробував змусити голову працювати швидше в темряві, однак вона не слухалася. По тілу пробіг незнайомий досі холод. Невже незнайомець мене помітив?