Запхнувши руки в кишені короткого пальта, якийсь час я йшов вулицею. На голові в мене була вовняна шапка під колір пальта, на носі темні сонячні окуляри — щоб приховати родимку. У місті панувало пожвавлення, характерне для грудня, у торговельному центрі перед станцією юрмилися тепло одягнені покупці. Був спокійний зимовий день. В яскравому світлі різноманітні шуми здавалися виразнішими й коротшими, ніж завжди.
Усікаву я побачив, коли на платформі станції Сінаґава чекав своєї електрички. Він стояв навпроти, по той бік колії, і також ждав поїзда на лінії Яманоте, що мав їхати в протилежний бік. Як завжди, у чудернацькому одязі, з крикливою краваткою, схиливши набік лису ґулясту голову, він захоплено читав якийсь журнал. Помітити його в юрбі на станції вдалося тому, що він явно відрізнявся від інших людей. Досі я бачив його тільки в себе на кухні. Зустрічались ми наодинці і завжди — пізно ввечері. Тоді він здавався мені надзвичайно ірреальним. Однак і тепер, надворі, серед дня, у людському натовпі, він мав такий же ірреальний і химерний вигляд, що яскраво вирізняв його й не давав злитися з навколишнім реальним світом.
Розштовхуючи людей і наражаючись на їхні прокльони, я побіг сходами на протилежну платформу шукати Усікаву. Однак забув, де він досі стояв. Бо станція велика, платформи довгі, а людей чимало. Тим часом під'їхала електричка, двері відчинилися, викинувши безіменну людську масу і поглинувши нову порцію таких же безіменних пасажирів. Я ще не встиг розшукати Усікави, як прозвучав сигнал до відправлення. Я вскочив у цей поїзд, що проходив через район Юракутьо, й вирішив пройти з вагона у вагон, щоб знайти його. Усікава стояв біля дверей у другому вагоні й не відривався від журналу. Віддихавшись, я підійшов до нього, але він, здається, нічого навколо себе не бачив.
— Усікава-сан! — покликав я.
Усікава підвів голову, глянув на мене крізь товсті скельця окулярів ніби на щось сліпуче. При денному світлі, зблизька він здавався набагато втомленішим, ніж звичайно. Втома безперестанку сочилася з нього, як липкий піт на шкірі. В очах плавала якась каламуть, схожа на брудну воду, жмутики рідкого волосся стирчали над вухами, немов бур'ян, що пробився крізь черепицю покинутого дому. Зуби за підкоченими губами пожовтіли й перекосилися ще більше, ніж досі. Його піджак залишився таким же зім'ятим, як і раніше. Враження було таке, ніби Усікава досі спав, згорнувшись калачиком, у закутку якогось складу й щойно прокинувся. Плечі вкривав порох, схожий на тирсу. Я зняв свою вовняну шапочку, запхав у кишеню пальта окуляри.
— Окада-сан? Це ви? — сухо запитав Усікава, зосереджено випрямився, поправив окуляри й легенько кашлянув. — Ой, кого я бачу! Та ще й у такому місці. А чого ви сьогодні той… не там?
Я мовчки похитав головою.
— Ну-ну… — сказав Усікава й більше ні про що не запитував.
В його голосі не відчувалося звичної твердості. Говорив набагато повільніше, ніж колись, характерна для нього балакучість кудись зникла. Може, тому, що при денному світлі з нього вроджена енергія виходить? Або ж він справді перевтомився? Ми стояли поряд, і я дивився на нього зверху вниз. З такої позиції я помітив, що при доброму освітленні виступи на його голові ставали ще виднішими. Вона скидалася на фрукт, перенасичений добривами й забракований, бо втратив форму. Я уявив собі, як хтось за одним разом розбиває її битою. Мимоволі ця картина вкарбувалася в мозок, ставала щораз чіткішою та об'ємнішою.
— Послухайте, Усікава-сан, — сказав я. — Якщо ви не проти, я хотів би з вами поговорити наодинці. Може, зійдемо й посидимо в затишному місці?
Усікава трохи нахмурився — мабуть, вагався. Потім підняв коротеньку товсту руку й подивився на годинник.
— Так-так… Я також хотів би з вами побалакати. Неквапом… Правду кажу. Та, знаєте, мені треба заїхати в одне місце. Словом, маю невідкладну справу. Тому сьогодні не вдасться. То, може, іншим разом, га?
Я коротко хитнув головою.
— Зовсім недовго, — проказав я, не спускаючи з нього очей. — Розмова багато часу не забере. Я розумію, що вам ніколи. Однак "іншого разу" може й не бути. Ви так не думаєте?
Усікава легенько кивав головою, ніби розмовляв сам із собою, потім згорнув журнал у трубку і запхав у кишеню пальта. Секунд тридцять він обраховував щось у голові й нарешті сказав:
— Гаразд. Домовилися. Зійдемо на наступній станції, вип'ємо кави й півгодини поговоримо. А з невідкладною справою якось викручуся. Виходить, нам судилося тут зустрітися.
Ми зійшли з електрички на станції Таматі й, опинившись на вулиці, заглянули в першу-ліпшу маленьку кав'ярню.
— Правду кажучи, я не мав наміру з вами ще раз зустрічатися, — почав Усікава, коли принесли каву. — Бо, що не кажіть, усі справи вже закінчено.
— Закінчено?
— Річ у тому, що чотири дні тому я перестав працювати для Ватая-сенсея. Сам попросив звільнити, і він одпустив мене. Я вже давно про це думав.
Знявши шапку й пальто, я поклав їх на сусіднє крісло. Хоча в кав'ярні було душно, Усікава не роздягався.
— Он чому ніхто не озвався, коли я вчора подзвонив вам у контору, — сказав я.
— Правильно. Телефон відключили, контору закрили. Якщо виходити, то краще якнайшвидше. Страх не люблю зволікати. Тож я тепер вільна, нікому не підвладна людина. Так би мовити, поза штатом, або, іншими словами, — безробітний, — проказав Усікава, усміхаючись, як завжди, самими губами. Очі залишалися холодними. Додавши в чашку вершків і цукру, він розмішав каву ложечкою.
— Ну що, Окада-сан? Хочете, напевне, спитати про Куміко-сан? Де вона й, що робить? Правильно кажу?
Я кивнув:
— Але спочатку хотів би запитати, чому ви раптом пішли від Нобору Ватая.
— Вас справді це цікавить?
— Цікавить.
Ковтнувши кави, Усікава насупився і глянув мені в очі.
— Невже? Ну гаразд, розповім, якщо вже так хочете. Хоча нічого цікавого не почуєте. Правду кажучи, я від самого початку не збирався назавжди пов'язувати свою долю із сенсеєм, бігати за ним як собачка. Як я вже вам казав, коли сенсей виставив свою кандидатуру в парламент, до нього перейшов увесь виборчий округ і разом з ним — я. І це був непоганий перехід. Якщо судити об'єктивно, Нобору-сан мав набагато кращі перспективи, ніж його дядько. "Якщо й далі його справи підуть так само добре, то він стане великою людиною", — думав я.