— Ми трохи побудемо в зоопарку, — проказав він, нахилившись, щоб узяти жменю землі.
Ветеринар мовчки кивнув. "Чого вони тут побудуть?" — дивувався він, але утримався від запитання. Військових краще не запитувати. Цього правила він навчився тут, у Сіньцзіні, на власному досвіді. Здебільшого запитання їх тільки сердить, а нормальної відповіді від них ніколи не дочекаєшся.
— Спочатку викопаємо велику яму, — сказав лейтенант ніби сам до себе. Випроставшись, добув з нагрудної кишені пачку сигарет, взяв одну, а іншу запропонував ветеринарові. Вони прикурили від одного сірника і якийсь час курили, щоб заповнити тишу, яка настала. Лейтенант знову копирснув черевиком землю, накреслив каблуком якусь фігуру й стер.
— Звідкіля ви родом? — нарешті запитав він ветеринара.
— Із префектури Канаґава. Місто Офуна, неподалік моря.
Лейтенант кивнув.
— А ви де народилися? — поцікавився ветеринар.
Лейтенант не відповідав, а, примруживши очі, тільки стежив за сигаретним димом, що піднімався з-під пальців. "Даремна справа — ставити запитання військовим", — знову подумав ветеринар. Самі вони часто запитують, а відповідати не люблять. Навіть якщо запитаєш, котра година, і то, напевне, не скажуть.
— Там є кіностудія, — сказав лейтенант.
Ветеринар не одразу здогадався, що йдеться про Офуна.
— Так, це правда. Велика кіностудія.[51] Та я там ні разу не бував.
Лейтенант кинув недокурок на землю й роздушив черевиком.
— От було б добре повернутися додому. Та для цього довелося б море перепливти. А може, ми всі тут і загинемо? — сказав він, усе ще опустивши очі вниз. — А ви, доктор, боїтеся смерті?
— Напевне, це залежить від того, як умирати, — трохи подумавши, відповів ветеринар.
Підвівши голову, лейтенант зацікавлено подивився на співрозмовника. Видно, сподівався іншої відповіді.
— Таки так, усе залежить, як умирати.
Вони знову замовкли. Здавалось, лейтенант засинав стоячи від перевтоми. Здоровенний коник-стрибунець перепурхнув над ними, як пташка, і з голосним шелестом зник далеко в густій траві. Лейтенант зиркнув на годинник.
— Ну що ж, пора починати, — проказав він, ніби звертаючись до когось, а потім, обернувшись до ветеринара, додав: — Попрошу вас побути трохи зі мною. Може, матиму до вас ще якесь прохання.
Ветеринар кивнув.
Солдати привели китайців на галявину, розв'язали їм руки. Капрал бейсбольною битою (ветеринарові здавалося загадкою, навіщо вона солдатам) накреслив велике коло й по-японському наказав копати яму такого діаметра. Четверо китайців у бейсбольній формі, узявши в руки лопати й кирки, мовчки почали роботу. Одна половина загону тим часом стерегла їх, а друга розляглася в повному обладунку в затінку дерев. Видно, страшно не виспалися, бо як тільки лягли на траву, відразу захропіли. Вартові, розташувавшись неподалік з багнетами гвинтівок напоготові, стежили за роботою китайців. Лейтенант і капрал також почергово дрімали під деревами.
Не минуло й години, як яма була готова: метрів чотири в діаметрі, глибиною — китайцям по шию. Один з китайців по-японському попросив води. Лейтенант кивком дозволив, і солдат приніс відро води. Китайці жадібно пили, передаючи з рук у руки черпак. Випили майже ціле відро. Форма на них почорніла від крові, поту й грязюки. Після того лейтенант наказав двом солдатам прикотити візок. Капрал зняв з нього брезент, під яким лежало чотири трупи в такій же бейсбольній формі, на вигляд — теж китайці. Видно, їх застрелили, уся їхня форма почорніла від крові, а навколо почали роїтися великі мухи. Судячи з того, як засохла кров, смерть настала приблизно добу тому.
Лейтенант наказав китайцям, які закінчили копати яму, опустити в неї трупи. Китайці мовчки, з пустим виразом обличчя, спустили вбитих з візка і зіпхнули в яму. Трупи один за одним гупали об дно. Ветеринар запам'ятав номери на їхніх спинах: два, п'ять, шість, вісім. Після того як китайці поскидали в яму мертвих, солдати міцно прив'язали їх до найближчих дерев.
Лейтенант підняв руку і з суворим виразом обличчя поглянув на годинник. Потім, ніби чогось шукаючи, перевів погляд на шматок неба над головою. Він скидався на начальника станції, що стоїть на платформі й очікує безнадійно запізнілий поїзд. Та насправді лейтенант нічого не виглядав. А просто зволікав. Нарешті він обернувся до капрала й віддав короткий наказ: заколоти багнетами трьох полонених — з номерами один, сім, дев'ять. Три солдати, вибрані для розправи, стали перед своїми жертвами. Їхні обличчя були блідішими, ніж у китайців, настільки замучених, що вже ні на що не сподівалися. Капрал запропонував їм закурити, але вони відмовилися, тож він заховав сигарети в нагрудну кишеню.
Лейтенант разом з ветеринаром стояли осторонь солдатів.
— Варто й вам це побачити, — сказав він. — Бо й така смерть буває.
Ветеринар мовчки кивнув. "Він не мені, а собі говорить", — майнуло в його голові.
Лейтенант спокійно пояснив:
— Найлегший і найпростіший спосіб убити — це розстріляти, але нам наказано берегти патрони. Берегти для росіян, а не витрачати марно на китайців. Однак багнетом заколоти — не так просто, як сказати. До речі, вас в армії вчили, як орудувати багнетом?
Ветеринар відповів, що служив ветеринаром в кавалерії і не вчився рукопашного бою.
— Щоб убити людину напевно, треба колоти от сюди, під ребра. — Лейтенант тицьнув себе пальцем над животом. — Устромляєте багнет глибоко й прокручуєте його в кишках. Потім штовхаєте багнет угору, щоб утрапити в саме серце. Просто кольнути — замало. Солдатам постійно втовкмачують це в голову. Рукопашний бій з використанням багнетів, поряд з нічними вилазками, — це гордість імператорської армії. До того ж, обходиться дешевше, ніж танки, літаки, гармати. Та хоч би скільки тебе тренували, солом'яне опудало не жива людина — кров з нього не тече, зойків не чути, кишки не вилазять. Моїм солдатам ще не доводилося нікого вбивати. І мені також.
Лейтенант поглянув на капрала й кивнув. Капрал скомандував, солдати завмерли на місці, потім, відступивши на півкроку назад, виставили вперед багнети, націлившись на полонених. Один китаєць (№ 7) пробурмотів щось по-своєму — напевне, прокляття — і сплюнув. Але плювок не долетів до землі, а безсило повис на грудях.