Досягнувши вісімнадцяти років, Цинамон отримав права водія. Мускат знайшла для німого сина доброго інструктора для індивідуального навчання, а сам Цинамон до того часу досконало вивчив правила водіння, порившись не в одному спеціальному посібнику. Набувши впродовж кількох днів за кермом практичних навичок, яких не може дати жодна книжка, він швидко став умілим водієм. Маючи на руках права, він понишпорив по журналах, присвячених уживаним автомобілям, і купив собі "Порше-Каррера" за гроші, які отримував щомісяця від матері за роботу (на прожиток Цинамон не витрачав нічого). Почистивши до блиску мотор, замінивши в автомобілі майже всі деталі новими, замовленими по пошті, й поставивши нові шини, він так його полагодив, що міг би хоч зараз виїжджати на перегони. Однак їздив він на ній щодня за одним маршрутом — забитою транспортом вулицею від свого дому в Хіроо до офісу на Акасака — зі швидкістю, яка не перевищувала шістдесяти кілометрів на годину. Таких "Порше-911", як у нього, у світі знайшлося б небагато.
Ось так, заробляючи на "примірюванні", Мускат прожила понад сім років. За цей час вона втратила трьох клієнток (одна загинула в автокатастрофі, іншу "виключили назавжди" з якоїсь причини, ще одна поїхала кудись далеко з чоловіком), а натомість придбала чотирьох нових — таких же привабливих жінок середнього віку, що дорого одягались і називалися вигаданими іменами. За сім років суть "роботи" Мускат не змінилася. Вона влаштовувала "примірювання" клієнткам, а Цинамон підтримував чистоту в офісі, вів бухгалтерію і їздив на своєму "порше". Ні прогресу, ні регресу — лише потроху всі старішали. Мускат наближалася до п'ятдесяти, Цинамону сповнилось двадцять. Йому, здавалось, така робота подобалась, а от Мускат поволі охоплювало безсилля. Упродовж тривалого часу вона "примірювала" щось, заховане всередині її клієнток, докладала усіх зусиль до цього, хоча сама не розуміла, що робить. Однак вилікувати від цього чогось ніяк не могла. Її лікувальних здібностей вистачало лише для того, щоб тимчасово послабити його дію. Минало кілька днів (звичайно, два-три дні, щонайбільше — десять), і це щось знов оживало, неухильно набирало сили й, то наступаючи, то відступаючи, розросталося, немов ракові клітини. Мускат відчувала руками, як воно розбухало й ніби промовляло: "Марно стараєшся! Нічого в тебе не вийде!" І це була правда. Мускат не мала шансів перемогти. Могла тільки трохи сповільнити його наступ, дати клієнткам тимчасовий перепочинок.
Мускат часто запитувала себе: "Невже не тільки ці, але й усі жінки на світі несуть у собі це щось? І чому приходять до мене тільки жінки середнього віку? Чи не сидить воно в мені також?"
А втім, відповідь на ці запитання не дуже її цікавила. Мускат розуміла, що якісь обставини замкнули її в цій "примірювальній". Поки люди мали в ній потребу, вона не могла з неї вибратися. Іноді її охоплювало нестерпне безсилля і відчуття порожнечі. Їй здавалося, наче вона тане й розчиняється у непроглядній темряві. У такі хвилини Мускат відкривала душу своєму синові. Мовчазний Цинамон слухав матір із захопленням, киваючи головою. І хоча вона не чула від нього жодного слова, сама розмова з ним напрочуд її заспокоювала. Відчувала, що не самотня, що не зовсім безсила. "От диво! — думала вона. — Я зцілюю людей. Цинамон зцілює мене. Але ж хто зцілює Цинамона? Невже він, як чорна діра, поглинає страждання і самотність?" Тільки одного разу Мускат спробувала дізнатися, що відбувається в душі сина, приклавши руку до його чола так само, як це робила зі своїми клієнтками, але долоня нічого не відчула.
Мускат всерйоз подумала про те, щоб припинити "практику". "Я вже не маю так багато сил. Якщо не перестану, то спалю себе дощенту". Однак люди мали потребу в її "примірюванні", тож так просто, заради власної зручності, вона не могла покинути своїх клієнток.
І от улітку того року Мускат знайшла собі заміну. Вона збагнула це, коли побачила родимку на обличчі парубка, що сидів на лавці перед висотним будинком в Сіндзюку.
19
Нерозумна дочка жабоподібних батьків
(З погляду Мей Касахари. Частина 5)
"Доброго ранку, Заводний Птаху!
Зараз ніч, половина третьої. Навколо всі сплять як убиті, а мене сон не бере. Тому встала з ліжка й сіла писати цього листа. Правду кажучи, безсонна ніч для мене така ж рідкість, як борець сумо в беретці. Зазвичай, як надходить час, відразу засинаю і прокидаюсь сама, коли треба. Будильника маю, але майже ним не користуюся. Щоправда, іноді серед ночі раптом розплющую очі й потім ніяк не можу заснути.
Вирішила сидіти за столом і писати, поки сон не здолає. Може, так засну. Отож сама не знаю, який лист вийде — довгий чи короткий… Зрештою, зі мною завжди так — не знаю, що вийде, поки до кінця не допишу.
І от що мені спало на думку. Більшість людей вважає, що життя і світ, в основному, побудовані логічно й послідовно (або їм здається, що так має бути). Бувають і винятки, але я в цьому переконуюсь, як тільки порозмовляю із сусідками. Скажімо, коли сталося щось у суспільстві або в когось конкретно, люди кажуть: "Це сталося тому-то й тому-то". І майже завжди всі погоджуються: "Ах, он воно що! Це ж природно". Та я не розумію, чому "сталося тому-то й тому-то". Це нічого не пояснює. Так само буває, коли готуєш тяванмусі[49] в мікрохвильовій печі. Ставиш в неї горщик, натискаєш кнопку, а коли почуєш "дзінь", піднімаєш кришку — і їжа готова. А от що відбувається під кришкою після того, як натиснеш кнопку, ніхто не знає. Може, тоді, поки ніхто не бачить, тяванмусі перетворюється у макарони в панірувальних сухарях, а потім знову в тяванмусі? Ми думаємо, що само собою отримаємо після дзвінка тяванмусі, бо поставили в мікрохвильову піч тяванмусі. Та я вважаю, що це всього-на-всього припущення. Мені було б легше, якби я підняла кришку й побачила макарони в панірувальних сухарях. Звісно, здивувалася б, але відчула б полегшення. Принаймні не засмутилася б. Бо в певному розумінні такий варіант здається мені "реальнішим".
Важко логічно, словами пояснити, чому здається реальнішим. Коли, скажімо, згадую про те, як я дійшла до теперішнього стану, то розумію, що в моєму житті не було ні крихти "послідовності". Передусім залишається загадкою, як у таких нудних, жабоподібних батьків народилася така дочка, як я. Оце так загадка! Може, не годиться так казати, але я чесніша за батька й матір, разом узятих. Повірте, я не хвалюся. Не кажу, що я краща, але принаймні чесніша. Якби ви, Заводний Птаху, з ними зустрілися, то, напевне, зрозуміли б, що я маю на увазі. Вони вірять, що світ улаштований послідовно й логічно, що все в ньому можна пояснити, як розміщення кімнат у дорогому будинку, виставленому на продаж. І вважають, що врешті-решт усе закінчиться чудово, якщо дотримуватися логіки й послідовності. Тож коли я поводжуся не так, вони непокояться, переживають і сердяться.