Тоді робітники сказали ветеринарові:
— Докторе, якщо ви віддасте нам убитих звірів, ми самі все зробимо. Вивеземо на візках за місто й розумно розпорядимося. Нам друзі допоможуть. Клопоту вам не завдамо. Але за це нам хотілося б дістати шкури й м'ясо. Особливо ведмеже м'ясо. З ведмедів і тигрів роблять ліки, а тому за них добре платять. Тепер уже пізно казати, але солдатам треба було цілитися тільки в голови. Тоді й шкури мали б порядну ціну. Та хіба ж так, по-дилетантському, годиться стріляти? Якби від самого початку нам доручили — ми впоралися б набагато краще.
Кінець кінцем, ветеринар пішов на таку угоду. Нічого іншого не залишалося. Що й казати, це їхня країна.
Невдовзі в зоопарку з'явилося з десяток китайців з порожніми візками. Убитих тварин вони виволікали зі складу, вантажили й прив'язували, накриваючи очеретяними матами. Усе це вони робили мовчки, з незмінним виразом обличчя. Скінчивши завантаження, китайці потягли кудись свої старі візки, які під вагою різко скрипіли, немов астматик. Ось так того спекотного серпневого дня закінчилася розправа — за словами китайців, вкрай невміла — над тваринами. Залишилося тільки кілька чисто прибраних порожніх кліток. Збуджені мавпи все ще викрикували свої незрозумілі слова. Несамовито метушилися в тісній клітці борсуки. Птахи відчайдушно лопотіли крильми, розкидаючи навколо пір'я. Безперестанку сюрчали цикади.
Коли після розстрілу солдати повернулися до свого штабу, а останніх два робітники-китайці зникли десь разом з візком, завантаженим трупами звірів, зоопарк спустів, наче дім, з якого вивезли меблі. Присівши на край уже давно висохлого фонтана, ветеринар звів очі до неба й споглядав білі хмари з чіткими обрисами. Прислухався до сюрчання цикад. Заводного птаха вже не було чути, але ветеринар не звертав на це уваги. Зрештою, він ніколи й не чув його. Його голос знав тільки нещасний молодий солдат, якого потім убили лопатою на шахті в Сибіру.
Ветеринар добув із нагрудної кишені промоклу потом пачку сигарет, узяв одну в рот і чиркнув сірником. Та, підносячи вогонь до сигарети, помітив, що в нього дрібно тремтять руки. Тремтіння ніяк не вгамовувалось, і закурити вдалося тільки з третього сірника. Однак це не означає, що остання подія в зоопарку стала для нього особливим емоційним потрясінням. Перед його очима майже за одну мить "ліквідували" стільки тварин, а він чомусь не відчував ні подиву, ні смутку, ні гніву. Він узагалі майже нічого не відчував. Просто вкрай розгубився.
Він якийсь час сидів, димлячи сигаретою, і намагався дати лад своїм відчуттям. Уважно подивився на руки, складені на колінах, потім знову перевів погляд на хмару, що плила в небі. Світ, що відображався в його очах, зовні здавався таким же, як завжди. Особливих змін у ньому він не помічав. Але все-таки це, напевне, був інший світ. Урешті-решт він сам належить цьому світові, де щойно "ліквідовано" ведмедів, тигрів, леопардів і вовків. Ще вранці всі вони жили, а зараз, о четвертій годині, їх уже немає. З тваринами розправилися солдати, і навіть їхніх трупів не залишилося.
Між цими двома різними світами, напевне, утворилася глибока розколина. "Вона, напевне, є", — думав ветеринар, та ніяк не міг збагнути, у чому вона полягає. Зовні світ мав той самий, як завжди, вигляд. Але ветеринара бентежила незнайома раніше байдужість.
Раптом він відчув страшну втому. Згадав, що минулої ночі майже не спав, і подумав: "От би лягти де-небудь під деревом, у прохолодному затінку, й поспати хоч трошки, ні про що не думати, занурившись у безмовну темряву". Ветеринар зиркнув на годинник. Треба нагодувати решту тварин, полікувати бабуїна з високою температурою. Роботи справді була ціла купа. Але наразі, що б там не було, йому треба поспати. Про решту можна подумати потім.
Ветеринар подався в гайок і ліг горілиць на траві, подалі від людського ока. Затінена деревами трава приємно холодила й пахла, як колись, у незабутньому дитинстві. Великі маньчжурські коники-стрибунці, жваво скрекочучи, стрибали через його обличчя. Лежачи, він ще раз закурив. На щастя, руки вже не тремтіли. Глибоко затягуючись димом, ветеринар уявив собі, як китайці здирають шкуру з убитих недавно тварин і шматують їхнє м'ясо. Раніше йому кілька разів доводилося спостерігати, як вони це роблять. Напрочуд спритно й уміло. Тварин розбирали миттю, відділяючи шкуру, м'ясо, нутрощі, кістки. Здавалось, усе це від самого початку існувало окремо і лише випадково з'єдналося водно. "Як тільки я прокинуся після короткого сну, — думав ветеринар, — м'ясо вже лежатиме на ринку. Оце так спритність!" Він зірвав жмутик трави й трохи насолоджувався її м'якістю. Потім загасив сигарету й, глибоко зітхнувши, випустив з легенів залишки тютюнового диму. Коли заплющив очі, шурхіт коників-стрибунців лунав набагато гучніше — здавалося, ніби коники, що стрибають навколо нього, великі, як жаби.
"Може, світ схожий на обертові двері? — раптом майнуло в його ослаблій свідомості. — У котру секцію ти потрапиш, залежить від того, куди ступила твоя нога. В одній секції тигри живуть, в іншій — ні. От і все. Жодної логічної послідовності в цьому немає. А якщо так, то вибір насправді нічого не означає. Мабуть, тому я ніяк не можу відчути розколини між світами". Однак далі його міркування не пішли. Заглиблюватися в такі нетрі він уже не міг. Тілесна втома була такою важкою і задушливою, наче мокра ковдра. Він уже ні про що не думав, а лише вдихав пахощі трав, слухав, як шурхочуть коники-стрибунці, і відчував, як густа тінь щільною плівкою огортає тіло.
І нарешті він занурився у глибокий пополудній сон.
Підкорившись наказу, транспортне судно зупинило двигуни й незабаром завмерло на поверхні моря. У нього не залишилося жодних шансів утекти від новітнього швидкохідного підводного човна, незмінно перебуваючи під прицілом його палубної гармати й двох кулеметів. Команда човна готувалася відкрити вогонь у будь-яку мить. Однак між цими двома кораблями все ще зберігалася дивна тиша. Моряки підводного човна стояли на палубі й дивилися на транспортне судно так, ніби не мали що робити. Чимало з них навіть не наділи касок. Була середина безвітряного літнього дня, корабельні двигуни заглухли, і тільки було чути, як мляво плюскочуться об борти невисокі хвилі. Підводному човну подали сигнал: "Ми — транспортне судно. Перевозимо цивільних осіб без зброї. Військового спорядження й персоналу на борту нема. Рятівних шлюпок мало". На це з підводного човна різко відповіли: "Це не наша проблема. Відкриваємо вогонь точно через десять хвилин незалежно від того, залишите ви судно чи ні". На цьому обмін сигналами закінчився. Капітан транспортного судна вирішив не повідомляти пасажирів про зміст переговорів. Бо яка з цього користь? Можливо, комусь пощастить вижити. Але більшість піде на дно разом із цією нещасною здоровенною посудиною. Капітан хотів наостанок ковтнути віскі, але взяти пляшку цього напою, яким так дорожив, із шухляди свого стола в каюті вже не мав часу. Він зняв головний убір і подивився на небо з надією, що раптом якимсь чудом там з'явиться ескадрилья японських винищувачів. Однак цього не сталося. Капітан зробив усе, що міг. Він знову подумав про віскі.