— Ми слухаємо,— сказала вона по хвилі мовчання. І брат Гідульф почав розповідати?
— Жив за поганських часів могутній граф, якого за надзвичайну вроду звали Вальгером Вдалим. Увесь той край, куди тільки сягало око, належав йому, а в походи вїн водив, крім піших вояків, по сотні вершників, бо всі землевласники на захід аж до Ополля, а на схід до Сандоміра, були його васалами. Незліченні були череди його худоби, а в Тинці в нього була повна вежа грошей, як-от тепер у хрестоносців у Мальборзі.
— Знаю, є у них така вежа, — докинула княгиня Данута.
— І був він як велетень,— вів далі чернець,— дуби з корінням виривав, а вродою, грою на лютні та співами ніхто в усьому світі змагатися з ним не міг. Одного разу, коли він був при дворі французького короля, закохалася в нього королівна Гельгунда, яку батько на славу божу хотів у черниці віддати, і втекла з ним до Тинця, де вони й жили невінчані, бо жодний ксьондз не хотів дати їм християнського шлюбу. В той час жив у Віслиці Віслав Вродливий з роду короля Попеля. Коли Вальгера Вдалого не було вдома, він спустошував тинецьке графство. Вальгер переміг його в бою і привів у неволю до Тинця, не знаючи, що кожна жінка, побачивши Віслава, готова була задля своєї хтивості зректися батька, матері й чоловіка. Так сталося і з Гельгундою. Вона придумала для Вальгера такі кайдани, що він, велетень, який виривав дуби, не міг тих кайданів розірвати, і віддала його Віславові, а той одвіз графа до Віслиці, Але Ринга, сестра Віслава, почувши, як Вальгер співає в підземеллі, одразу закохалася в нього і звільнила з підземелля. Тоді Вальгер посік мечем Віслава і Гельгунду, тіла їхні викинув крукам на поживу, а сам з Рингою повернувся до Тинця.
— Хіба він не слушно вчинив? — спитала княгиня. Брат Гідульф відповів:
— Якби він був охрестився та віддав Тинець бенедиктинцям, може б, йому бог гріхи простив, але тому, що він так не зробив, його земля поглинула.
Хіба бенедиктинці тоді вже були в цьому королівстві?
Бенедиктинців у королівстві тоді ще не було, бо жили тут самі погани.
То як же він міг охреститись або Тинець віддати?
Таки не міг, і саме через те покараний на вічні муки,— переконано відповів чернець.
Звісно, що так! Він правильно каже! — озвалося кілька голосів.
Тимчасом вони підійшли до головної монастирської брами, в якій княгиню чекав абат на чолі особистого почту з ченців і шляхти. В монастирях завжди бувало багато світських людей: "економів", "адвокатів", "прокураторів" та різних монастирських службовців. Багато землян і навіть заможних рицарів також користувались неосяжними монастирськими землями за винятковим тоді в Польщі ленним правом. Вони, як "васали", охоче перебували при дворі "сюзерена", де при головному олтарі можна було легко дістати даровизну, пільги та всілякі добродіяння, що залежали часто від дрібної послуги, вдало сказаного слова або від доброго настрою могутнього абата. Майбутні урочистості в столиці привабили багато таких васалів з далеких місцевостей, і ті, яким через велике стовпище трудно було знайти пристановище в Кракові, містилися в Тинці. Через те abbas centum villarum міг привітати княгиню з почтом ще більшим, ніж звичайно.
Це був чоловік високого зросту, з розумним, худорлявим обличчям, з виголеною на маківці головою, облямованою коло скронь і потилиці віночком сивіючого волосся. На чолі у нього був рубець від рани, мабуть, заподіяної йому за молодих рицарських літ. Його проникливі очі гордо дивилися з-під чорних брів. Одягнений він був, як і інші ченці, в сутану, але поверх неї був накинутий чорний, підбитий пурпуром плащ, а на шиї золотий ланцюг, на кінці якого висів також золотий, всіяний самоцвітами хрест — ознака абатського сану. Вся його зовнішність виявляла людину горду, звиклу до влади й певну себе.
Проте княгиню він привітав чемно і навіть запобігливо, бо пам'ятав, що її чоловік походить з того самого роду мазовецьких князів, з якого вийшли королі Владислав і Казимір, а по жіночій лінії — і нині царююча королева, владарка одної з найбільших у світі держав. Він переступив поріг брами, низько схилив голову, а далі, благословивши Ганну Дануту і весь її двір малим золотим ковчежцем, який тримав у правій руці, заговорив:
— Вітаю тебе, милостива пані, на порозі убогої чернецької оселі. Нехай святий Бенедикт Нурсійський, святий Мавр, святий Боніфацій і святий Бенедикт Аніанський, а також і Ян Толомейський — наші покровителі, що в вічному блаженстві пробувають, обдарують тебе здоров'ям і щастям та благословляють тебе по сім разів щоденно в усі дні життя твого.
— Хіба б глухі були, коли б не почули слів такого великого абата, — чемно відказала княгиня,— тим більш, що ми прийшли на месу і в цей час віддамо себе під їхню опіку.
Сказавши це, вона простягнула абатові руку, а він, галантно ставши на одне коліно, по-рицарському її поцілував. Потім вони разом увійшли в браму. З месою, очевидно, чекали, бо в ту ж мить задзвонили великі й малі дзвони; сурмачі під дверима костьолу гучно затрубили в сурми, литаврщики вдарили в величезні, обтягнуті шкурою, литаври з червоної міді. На княгиню, що народилась не в християнській країні, кожен костьол і досі справляв велике враження, а цей, тинецький, справив ще більше, бо величністю мало який міг з ним зрівнятися. Морок стояв у глибині храму, тільки перед головним олтарем миготіли вогники різноманітних лампад впереміжку з багатьма свічками, що осявали позолоту й різьблення. Чернець у ризах вийшов з олтаря, вклонився княгині й почав месу. Клуби густого запашного диму враз закрили вівтар і ксьондза й повільно попливли вгору, збільшуючи таємничу урочистість костьолу. Ганна Данута відкинула назад голову і, розпростерши руки, почала щиро молитись. А коли заграв рідкісний в ті часи по костьолах орган і його звуки то потрясали весь купол величним громом, то виповняли ангельськими голосами, то розсипались ніби солов'їним співом, княгиня звела очі вгору, і на обличчі її разом з побожністю і страхом відбилося безмежне раювання. Коли б хто спостеріг її в ту хвилину, йому могло б здатися, що то якась свята дивиться в німому захваті на відкрите перед нею небо.