Так молилась народжена в поганстві дочка Кейстута, яка в повсякденному житті, як і всі тогочасні люди, просто й невимушено згадувала ім'я боже, але в храмі всемогутнього з дитячим страхом і покорою зводила очі до таємничої й незмірної величі.
Так само побожно, хоч і з меншим страхом, молився весь її двір. Збишко стояв навколішках серед мазурів перед гратами, за які пройшли тільки придворні з княгинею, і віддав себе на волю божу. Вряди-годи він поглядав на Данусю, що сиділа коло княгині з приплющеними очима, і думав, що таки варто було стати рицарем такої дівчини, але ж він дав їй неабияку обітницю. Аж тепер, коли випите в корчмі пиво й вино вже вивітрилося з голови, він дуже затурбувався, яким же способом виконає ту обітницю. Війни не було. Правда, в приграничній заворусі легко було натрапити на якогось збройного німця і або йому кістки потрощити або самому головою наложити. Так він і казав Мацькові. "Ото тільки,— думав він,— що не кожен німець носить павині або струсьові чуби на шоломі". З-поміж німецьких гостей хіба тільки якісь графи, а з самих хрестоносців хіба комтур 2, та й то не кожен. Якщо війни не буде, то може минути чимало років, поки він здобуде свої три гребені; до того ж, він подумав, що не має досі рицарського паса, отож може викликати на герць тільки не пасованих. Правда, він сподівався дістати з королівських рук рицарського паса на турнірах, що мають бути під час хрестин, бо давно вже його заробив, але що ж буде потім? Поїде до Юранда із Спихова, помагатиме йому, переб'є, скільки йому пощастить, кнехтів, і на тому край.
Але ж кнехти хрестоносців то ж не рицарі з павиним пір'ям на шоломі.
В тривозі й непевності, розуміючи, що без особливої ласки божої небагато здобуде, Збишко почав молитися:
"Дай, Ісусе, війну з хрестоносцями й німцями, що є ворогами цього королівства і всіх народів, які славлять нашою мовою святе ім'я твоє. Нас благослови, а їх знищ, бо вони радніше владареві пекла служать, аніж тобі, а проти нас запеклість у серці носять, найбільш за те, що король з королевою охрестили Литву, не дають їм змоги слуг твоїх християнських нищити. За ту злобу їх покарай.
А я, грішний Збишко, каюся перед тобою і від п'ятьох ран твоїх допомоги благаю, аби мені трьох знатних німців з павиними чубами на шоломах якнайшвидше послав і милосердністю своєю побити їх на смерть дозволив. І то через те, що я тії чуби панні Данусі, Юрандовій дочці, а твоїй слузі, обіцяв і своєю рицарською честю заприсягнувся.
А що понад те при вбитих знайду, з того правдиво десяту частину на твою святу церкву віддам, аби й ти, солодкий Ісусе, пожиток і славу від мене мав та щоб знав, що я щирим серцем, а не так собі обіцяв. І як усе це правда, так допоможи мені. Амінь!"
В міру того, як він молився, серце його від побожності все більше мліло, і він додав нову обітницю: що як викупить з застави Богданець, віддасть також на костьол весь віск, який бджоли нанесуть у борті за цілий рік. Сподівався, що старий Мацько тому противитись не буде, а Ісус особливо радий буде за віск на свічки і, хотівши його швидше дістати, тим швидше йому допоможе. Ця думка здалась йому такою слушною, що радість сповнила йому всю душу: тепер він був майже певний, що молитва його дійде до бога і що війна незабаром настане, а коли б і не настала, то він свого й так докаже. Він відчув у собі таку силу, що в ту хвилину готовий був сам один кинутись на цілий загін. Подумав навіть, що коли він збільшив обітницю богові, то не вадило б і Данусі ще німців зо два докинути! його, поривав на це юнацький запал, проте розважливість перемогла, бо побоявся, що надмірною жадібністю набридне богові.
Проте надія його зросла ще більше, коли після меси та довгого відпочинку, на який одійшов увесь двір, він почув за сніданком розмову абата з Ганною Данутою.
Жінки князів і королів у ті часи як через набожність, так і через щедрі дарунки, яких не шкодували для них магістри Ордену, ставились до хрестоносців дуже прихильно. Навіть благочестива Ядвіга ціле своє життя стримувала занесену над ними руку свого чоловіка-владаря. Одна тільки Ганна Данута, що зазнала від хрестоносців страшної сімейної кривди, ненавиділа їх всією душею. Через те, коли абат запитав про Мазовію та її справи, почала гірко нарікати на Орден:
— Як же можуть іти справи в князівстві, коли у нього такі сусіди? Зараз нібито мир: обмінюємось посольствами та листами, а проте не можна бути певним ні на день, ні на годину. Хто ввечері на границі лягає спати, той не певний, то не прокинеться в кайданах або під мечем коло горла, або з палаючим дахом над головою. Не рятують від зради ні клятви, ні печаті, ні грамоти. Саме так сталося під Злоториєю, коли в час цілковитого миру хрестоносці захопили в полон князя. Вони розпиналися, що той замок для них може стати небезпечним. Але ж замки будуються для оборони, а не для нападу, і який же князь не має права будувати або перебудовувати їх на своїй землі? Не переконає Ордену ні слабкий, ні сильний, бо слабким вони гордують, а сильного прагнуть призвести до занепаду. Хто їм добро чинить, вони тому злом віддячують. Чи є ж на світі інший Орден, який дістав би стільки добродіянь, скільки вони дістали від польських князів? І чим же вони віддячили? Тільки ненавистю, тільки грабунком земель, тільки війною та зрадою. І марно їм докоряти, марно скаржитись навіть апостольському престолові, бо вони такі запеклі та пихаті, що навіть папи римського не слухають. От і тепер вони нібито вислали посольство на сподівані родини і хрестини, але тільки для того, що хочуть одвернути від себе гнів могутнього короля за те, що вчинили в Литві. Проте в душі тільки й думають, як би знищити королівство і весь польський народ.
Абат уважно слухав та ствердно кивав головою, а потім сказав:
— Мені відомо, що на чолі посольства до Кракова приїхав комтур Ліхтенштейн, дуже шанований в Ордені за свій знатний рід, мужність і розум. Можливо, милостива пані, ви його тут незабаром побачите, бо прислав мені вчора звістку, що хоче прибути до Тинця, щоб помолитись нашим святиням.
Почувши це, княгиня почала викладати нові скарги: