Куди ти поїдеш? А про Богданець тобі байдуже? Пазурами будеш в ньому орати? Без хлопів?
Неправда! Ловко ви ото вигадали з татарами. Ви чули, як русини говорили, що тих татар стільки візьмеш, скільки на полі вбитих лежить, а невільника ніхто не зловить, бо татарина в степу не доженеш. Чим же ти його доганятимеш? Отими важкими огирями, що ми у німців взяли? От бачите! А здобич яку візьмеш? Паршиві кожухи і більш нічого. Ото б я вже багачем до Богданця приїхав! Ото б мене тоді комесом назвали!
Мацько замовк, бо в словах Збишка було багато правди, і заговорив через деякий час:
— Але князь Вітольд нагородив би тебе.
Ви ж знаєте, він такий: одному дасть забагато, а другому нічого.
То кажи, куди ж ти поїдеш?
До Юранда із Спихова.
Мацько перекрутив зі злості паса на своєму шкіряному каптані і сказав:
Бодай же тобі лихо!
Ось послухайте,— спокійно відповів Збишко.— Говорив я з Миколаєм з Длуголясу, і він каже, що Юранд прагне помститись німцям за дружину. Піду, поможу йому. По-перше, самі ж ви казали, що не диво мені вже з німцями битись, бо і їх, і способи на них знаю. По-друге, я там, коло границі, швидше павині чуби дістану, а по-третє, ви ж розумієте, що павиний гребінь не всякий кнехт на голові носить, отож якщо господь милосердний допоможе з гребенями, то допоможе і з здобиччю. Нарешті: тамтешній невільник — то не татарин. Такого в бору оселиш — не пошкодуєш.
Чи ти, хлопче, здурів? Адже ж тепер нема війни і бог її знає, коли буде!
Ой дядьку, дядьку! Уклали ведмеді з бортниками мир, та й ні бортів не псують, ні меду не їдять! Хаха! А хіба ви не знаєте, що хоч велике військо й не воює і хоч король з магістром на пергаменті печаті прикладуть, на границі заворуха ніколи не вщухає? Хтось там займе худобу, то за одну корову по кілька сіл палять та замки в облогу беруть. А викрадання хлопів та дівок? А пограбування купців на дорогах? Згадайте-но давні часи, про які самі мені розповідали. Хіба погано було тому Наленчові, який узяв у полон сорок рицарів, що їхали до хрестоносців, та посадив їх у підземелля й доти не випустив, поки магістр йому повен віз гривень не прислав? Юранд із Спихова також нічого іншого не робить, і коло границі завжди знайдеться діло.
Якусь хвилину вони йшли мовчки. Тимчасом уже зовсім розвиднілось і яскраве сонячне проміння освітило скелі, на яких побудоване було абатство.
— Бог скрізь може послати щастя,— сказав нарешті злагіднілий Мацько,— проси, щоб він благословив тебе.
— Певно, що всюди його ласка!
І думай про Богданець, бо ти мене ніяк не переконаєш, що хочеш їхати до Юранда із Спихова задля Богданця, а не задля отого жовтодзьобого каченяти.
Не кажіть так, бо розгніваюсь. Любо мені її бачити, і від цього я не відмагаюсь; а обітниця ця інакша, ніж та, що я Рингаллі дав. Траплялось вам бачити вродливішу за неї?
Що мені її врода? Краще вже візьми її, коли виросте, за жінку, якщо вона багатого комеса дочка.
На обличчі Збишка засяяла молода, добра усмішка.
— І так може бути. Не треба мені ні іншої пані серця, ні іншої жінки! Коли ваші кості вже ослабнуть, ви будете ще бавити наших дітей, а своїх онуків.
Мацько в свою чергу усміхнувся й відповів, уже зовсім добродушно:
— Гради! Гради! То нехай же їх буде, як граду. На старість радість, а після смерті спасіння. Дай, господи, щоб так воно й було!
III
Княгиня Данута, Мацько і Збишко бували вже й раніш у Тинці, але в почті були придворні, котрі бачили його вперше. Отож вони здивовано споглядали величне абатство, його зубчасті мури, що йшли вздовж скель над урвищами, будівлі, що стояли на узбіччях гори та всередині огорожі. Все це громадилось, височіло і виблискувало під золотим промінням сонця. З тих мурів та будівель, призначених для різного вжитку, з садів, що розкинулись попід горою, та з старанно оброблених полів, що видні були з високості, можна було одразу побачити стародавнє невичерпне багатство, до якого не звикли і з якого мусили дивуватися люди з бідної Мазовії. Існували, правда, старовинні й багаті бенедиктинські абатства і в інших місцях країни, наприклад, в Любуші на Одері, в Плоцьку, в Великопольщі і Могильні та в інших місцях, але жодне з них не могло зрівнятися з тинецьким, володіння якого перевищували не одне удільне князівство, а прибуткам його могли позаздрити навіть тодішні королі.
Через те серед придворних зростало здивування, а декотрі просто не хотіли вірити своїм очам. Тимчасом княгиня, щоб скоротити час у дорозі та зацікавити придворних панн, стала просити одного з ченців, щоб розказав старовинну і страшну історію про Вальгера
Вдалого, яку їй розповідали в Кракові, хоч і не дуже докладно.
Почувши це, панни стовпились у тісний гурт біля княгині і йшли помалу під гору, подібні у вранішньому промінні сонця до рухливих квітів.
Нехай про Вальгера розкаже брат Гідульф, якому він колись уночі з'являвся,— сказав один з ченців, поглядаючи на другого, вже підстаркуватого чоловіка, який, трохи згорбившись, ішов поруч з Миколаєм з Длуголясу.
Невже ви бачили його власними очима, святий отче? — спитала княгиня.
Бачив,— похмуро відповів чернець,— бо бувають такі часи, коли з божої волі він може виходити з пекла й показуватись на світ.
— Коли ж то буває?
Чернець глянув на двох своїх товаришів і замовк, бо існувало повір'я, ніби дух Вальгера з'являється тоді, коли добрі звичаї в монастирі підупадають, а ченці більш, ніж будь-коли, дбають про світський добробут та втіхи.
Саме про це жоден чернець і не хотів сказати, але тому, що привид віщує також війну та інші лиха, брат Гідульф, трохи помовчавши, сказав:
— Поява його не віщує нічого доброго.
Не хотіла б я його бачити, —сказала княгиня, хрестячись —Але чому ж він у пеклі, коли, як я чула, тільки помстився за свою тяжку кривду?
Нехай би він і все життя був доброчесний,— суворо відказав чернець,— однак був би приречений на вічні муки, бо жив за часів поганських і не був святим хрещенням обмитий від первородного гріха.
Почувши це, княгиня болісно звела брови, бо згадала, що й батько її, якого вона любила всією душею, також помер у поганських забобонах, отож мав мучитись у пеклі всю вічність.