— Бодай тебе на страшному суді легше осудили. Радий ти тій крові?
Але Ліхтенштейна цікавив тільки Завіша, що був широко відомий у світі своїми бойовими подвигами і знанням та суворим додержанням рицарських законів. До нього зверталися дуже здалека в найбільш складних справах, що стосувалися рицарської честі, і ніхто ніколи не насмілювався йому заперечувати, не тільки тому, що єдиноборство з ним було неможливе, а й тому, що його вважали за "дзеркало честі". Єдине слово осуду або похвали з його вуст швидко ширилось поміж рицарством Польщі, Угорщини, Чехії, Німеччини і могло вирішити справу про погану чи добру славу рицаря.
Отож до нього й підійшов Ліхтенштейн і, немов бажаючи виправдати свою жорстокість, сказав:
Тільки великий магістр з капітулом могли б його помилувати,— я не можу...
Ваш магістр не має ніякого відношення до наших законів; помилувати його може не він, а тільки наш король,— відповів Завіша.
— А я як посол мусив вимагати кари.
— Ти, Ліхтенштейн, насамперед рицар, а потім уже посол.
— Невже вважаєш, що я порушив закон честі?
— Ти знаєш наші рицарські книги, отож знаєш, що рицар мусить наслідувати двох тварин: лева і ягняти. Кого ти в цій справі наслідував?
— Ти мені не суддя...
Ти запитав, чи не порушив законів честі, от я тобі й відповів, як думаю.
Погано відповів, бо я не можу цього проковтнути.
— Ти вдавишся своєю, а не моєю злістю.
— Але Христос зважить, що я більше дбав про гідність Ордену, ніж про свою славу...
— Він усіх нас судитиме.
Увійшли кастелян з секретарем, і розмова припинилась. Всі вже знали, що вирок буде суворий, тому запанувала мертва тиша. Кастелян зайняв своє місце за столом і, взявши в руки розп'яття, наказав Збишкові стати навколішки.
Секретар почав читати складений латиною вирок. Ні Збишко, ні присутні рицарі не зрозуміли його, але всі догадалися, що вирок — смертний. Коли вирок було прочитано, Збишко кілька разів ударив себе кулаком у груди, повторюючи: "Боже, будь милосердний до мене, грішного".
Потім устав і кинувся в обійми Мацькові, який мовчки почав цілувати його в голову й очі.
Того ж дня увечері герольд під звуки сурм оповіщав у чотирьох кутках рийку рицарям, гостям і городянам, що кастелянський суд присудив шляхетному Збишкові з Богданця відсікти голову мечем...
Але Мацько впросив, щоб страта відбулася не одразу; це йому легко було зробити, бо в ті часи люди любили до дрібниць розпоряджатися своїм майном, і їм звичайно давали час на переговори з ріднею та на замирення з богом. Не наполягав на негайному виконанні вироку й Ліхтенштейн, розуміючи, що коли гідність Ордену задоволена, то не треба більше дратувати могут нього монарха, до якого він був посланий не тільки для участі в урочистостях з приводу хрестин, а й для переговорів про Добжинську землю. Найважливішою ж причиною було здоров'я королеви. Єпіскоп Виш і слухати не хотів про страту до пологів, слушно вважаючи, що такої справи від королеви не можна буде приховати, а коли вона дізнається, то схвилюється так, що це їй може зашкодити. Таким чином, Збишкові залишалося прожити ще, може, й кілька місяців до останніх розпоряджень та прощання з знайомими. А Мацько щоденно одвідував його і втішав, як міг. Вони сумно розмовляли про неминучу Збишкову смерть, а ще сумніше про те, що рід їх мусить згаснути.
— Не інакше, як доведеться вам женитися, — сказав одного разу Збишко.
Краще б відшукати хоч якого-небудь далекого родича, — відповів засмучений Мацько.— Де вже мені думати про жінок, коли тобі мають голову зітнути. А якби й довелось якусь там узяти, то не зроблю цього, поки не пошлю Ліхтенштейнові рицарського виклику та не помщуся за тебе. Ти за це не бійся!..
Бог вам віддячить. Нехай мені буде хоч ця втіха! Я так і знав, що ви йому не подаруєте. Але як ви це зробите?
— Коли його посольство скінчиться, тоді буде або війна, або мир,— розумієш? Якщо буде війна, пошлю йому виклик, щоб він виїхав на герць перед боєм.
На втоптаній землі?
На втоптаній землі, кінним або пішим, але тільки на смерть, не на неволю. А якщо буде мир, то поїду в Мальборг і вдарю в замкову браму списом, а сурмачеві скажу сурмити виклик на смерть. Вже він не сховається.
Певно, що не сховається, і ви йому дасте ради це вже як бог свят!
Дати ради!.. Завіші не дав би, Пашкові не дав би, Повалі теж; але не хвалюся, що з такими, як він, з двома впораюсь. Знатиме він, сто чортів його крижацькій матерії Хіба не дужчий був той фризький рицар? А як я рубонув його сокирою, де вона спинилась? На зубах спинилась. Хіба ні?
Збишко з полегкістю зітхнув і сказав:
— Легше мені буде гинути.
І вони обидва почали зітхати, а потім старий шляхтич схвильовано заговорив:
— Ти не журися. На страшному суді твої кістки не шукатимуть одна одної. Я сказав зробити тобі дубову труну, кращу, ніж у каноніків діви Марії. Не загинеш, як сверцялка. Ого! Не допущу навіть того, щоб тобі зітнули голову на тому самому сукні, на якому городянам стинають. Я вже договорився з Амилеєм, він дасть зовсім нове, таке гарне, що хоч королю шубу ший. І на панахиду грошей не пошкодую — не турбуйся!
Серце Збиткове раділо, він схилився до дядькової руки й повторив:
— Бог вам віддячить.
Незважаючи на всі втіхи, часом його огортав глибокий сум, і. одного разу, коли Мацько прийшов його навідати, він, ледве привітавшися з ним, глянув крізь грати надвір і запитав:
— Як воно там надворі?
— Погода як золото, а сонце так пригріває, що весь світ радіє.
Збишко заклав руки за шию і, відкинувши голову назад, промовив:
— Боже мій милосердний! Коли б оце кінь, та поїхати по полях, по широких! Жаль гинути молодому! Страшенно жаль!
— Гинуть люди й на коні! — відказав Мацько.
— Так, але скількох вони до того самі поб'ють!..
І почав розпитувати за рицарів, яких бачив при дворі короля: про Завішу, про Фарурея, про Повалу з Тачева, про Лиса з Торговиська та про всіх інших — що вони роблять, чим розважаються, в яких шляхетних вправах проводять час? І жадібно слухав розповіді Мацька про те, як рицарі при повній зброї перестрибують вранці через коней, як розривають вірьовки, як пробують вправність на мечах та сокирах з олов'яними лезами, а після всього як вони бенкетують та яких пісень співають. Збишко всією душею прагнув до них, а як довідався, що Завіша одразу після хрестин вирушає кудись на південь Угорщини на турків, не міг стриматись від вигуку: