Тут Мацько знову став навколішки і, простягши натруджені на війнах руки, промовив з слізьми:
— Боронили ми Вільну: здобичі дав бог чимало, кому ж я її залишу? Хоче хрестоносець кари, государю,—хай буде кара, але дозволь мені спокутувати її своєю головою. Бо яке мені життя без Збишка! Він молодий, нехай викупить землю та плодить нащадків, як бог повелів людині. Хрестоносець навіть не спитає, чия голова впала, аби впала. З того ніякої ганьби нашому родові не буде. Тяжко людині йти на смерть, та коли поміркуєш, то краще нехай загине людина, ніж має гинути рід...
Говорячи так, він обняв королівські ноги, а король почав кліпати очима, що було у нього ознакою хвилювання, а потім сказав:
Не буде того, щоб я пасованому рицареві звелів безневинно зітнути голову! Не буде, не буде!
Це було б несправедливо,— додав кастелян.— Закон карає винного, але це ж не який-небудь дракон, що не дивиться, чию кров хлепче. А ви зважте, що, власне, ганьба й упала б на ваш рід, бо коли б ваш небіж погодився на те, про що ви кажете, тоді б і його самого, і потомство всі мали б за безчесних...
Мацько відповів:
Не погодився б він. Але якби це сталося так, щоб він не знав, то потім помстився б за мене, як і я помщуся за нього.
Ну,— сказав Тенчинський,— добийтеся, щоб хрестоносець відмовився від скарги...
— Я вже був у нього.
І що ж? — спитав, витягаючи шию, король.—Що він сказав?
Сказав мені так: "Треба було на тинецькому шляху прощення просити — не схотіли, то зараз і я не хочу..."
— А ви чому не хотіли?
— Бо сказав нам злізти з коней і пішими прощення просити.
Король відгорнув волосся за вуха й хотів щось сказати, але в цю мить увійшов придворний і повідомив, що рицар Ліхтенштейн просить аудієнції.
Почувши це, Ягелло глянув на Яська з Тенчина, потім на Мацька і сказав їм залишитись, можливо, сподіваючись, що йому вдасться при таких обставинах владнати справу своїм королівським авторитетом.
Тимчасом увійшов хрестоносець, вклонився королю і Сказав:
Милостивий королю! Оце моя писана скарга на зневагу, яка спіткала мене в вашому королівстві.
Подайте скаргу йому,— відповів король, вказуючи на Яська з Тенчина.
Але хрестоносець сказав, дивлячись прямо в очі королю:
— Я не знаю ні ваших законів, ні ваших судів, знаю тільки, що посол Ордену може скаржитись тільки самому королю.
Маленькі очі Ягелла заблискотіли з досади, проте він простягнув руку, взяв скаргу й віддав Тенчинському.
А той розгорнув її й почав читати, але в міру того, як читав, обличчя його ставало все більш заклопотаним і сумним.
— Пане мій, — сказав він нарешті,— ви так наполягаєте на смерті цього юнака, немов він небезпечний для цілого вашого Ордену, Невже ви, хрестоносці, навіть дітей боїтеся?
— Ми хрестоносці не боїмося нікого, — згорда відказав комтур.
А старий кастелян стиха додав:
— Особливо бога.
На другий день Повала з Тачева робив перед кастелянським судом усе, що тільки міг, аби якось применшити Збишкову провину. Але даремно він посилався, на молодий вік та недосвідченість, даремно казав, що навіть і хто-небудь старший, коли б обіцяв три павиних чуби й молився, щоб йому їх бог послав, а потім раптом побачив цього чуба перед собою, міг би подумати, що то божа милость. Одного не міг заперечити благородний рицар, саме того, що коли б не він, то Збишко був би вдарив хрестоносця списом у груди. Куно наказав принести до суду лати, в яких він був того дня, і виявилось, що вони використовувались тільки для урочистих відвідин, були з тонкої бляхи і такі крихкі, що Збишко, зважаючи на його надзвичайну силу, безперечно, пробив би наскрізь посла списом і вкоротив би йому віку. Потім Збишка спитали, чи мав він намір убити посла, і він цього не заперечував. "Гукав я до нього здалека, — сказав він, — щоб наставив списа, бо він же не дав би мені живим здерти з голови шолома, але коли б і він здалека гукнув, що є послом, то я його не чіпав би".
Ці слова сподобались рицарям, яких із співчуття до. Збишка повним-повно насходилось до суду. Залунало багато голосів: "Правда! Чому не гукав?" Проте обличчя кастеляна залишалось похмурим і сумним. Наказавши присутнім мовчати, він і сам деякий час мовчав, потім допитливо подивився на Збишка й запитав:
Можеш ти заприсягнути муками господніми, що не бачив плаща й хреста?
Ні в якому разі! — відповів Збишко.—Якби я не бачив хреста, то гадав би, що то наш рицар, а на нашого я б, звичайно, не напав.
— А який же інший хрестоносець міг би опинитись під Краковом, коли не посол або не з посольського почту?
Збишко на це нічого не відповів, бо нічого було сказати. Для всіх було цілком зрозуміло, що коли б не Повала з Тачева, то в цю хвилину перед судом лежав би не панцер посла, а сам посол, з пробитими, на вічну ганьбу польському народові, грудьми, отож навіть ті, котрі всім серцем співчували Збишкові, розуміли, що вирок не може бути милостивий...
І кастелян за хвилину сказав:
— Що ти в своєму запалі не подумав, на кого нападаєш, і робив це без злості, на це спаситель наш зважить і простить тобі, але доручи себе, небоже, пресвятій богородиці, бо закон тобі того простити не може...
Хоч Збишко і сподівався таких слів, але, почувши їх, трохи зблід, проте відкинув назад своє довге волосся, перехрестився і сказав:
— На все божа воля! Нічого не вдієш!
Потім він обернувся до Мацька і вказав йому очима на Ліхтенштейна, немов доручав йому не забувати про нього, а Мацько кивнув головою на знак, що розуміє і пам'ятає. Зрозумів той погляд і той рух також і Ліхтенштейн, і хоч в грудях його билося так мужнє, як і запекле серце, по всьому його тілу пробіг дрож,— таке страшне й зловісне обличчя було у старого воїна. Знав хрестоносець, що між ним і тим старим рицарем, обличчя якого він навіть не міг добре під шоломом розглянути, віднині почнеться боротьба не на життя, а на смерть, і якби він навіть захотів від нього сховатись, коли закінчиться його посольство, вони мусять зустрітися хоч би й у Мальборзі.
Тимчасом кастелян вийшов до сусідньої кімнати, щоб продиктувати скорописцеві-секретарю вирок Збишкові. Під час цієї перерви то один, то другий рицар підходив до Ліхтенштейна й казав: