В одного Гаврила хата стоїть пусткою.
У розбиту шибку видно тільки, що хлопчик спить, поклавши голову на стіл, а з його сонної руки рябий кіт обережно витягає шматочок хліба. Ніхто не боронить котові, ніхто не піклується коло хлопця, тільки сонечко прокралося нишком у пустку й щиро голубить русяву голівку. Гаврила нема ні в хаті ні в сінях, бо він так і не заходив у хату, а ліг під повіткою й хропе звідти на ввесь двір.
Довго б може спав Івась, та коли ж кіт доїв хліб аж до руки та й вкусив хлопця за пальці. Кинувся Івась, луснув кота по голові тай став здивовано протирати очі.
– О-о! та оце я так і спав! А тата й досі немає! І де вони, Господи, вештаються й досі? – гірко закінчив малий та й пішов розшукувати батька.
У Гавриловій хаті раз-у-раз було безладдя та неохайність, – бо хоч і жінка його ще жива була, одначе ніколи не засижувалася вдома більш двох-трьох місяців тай то тільки взимку, а тільки трохи теплішало, вона зараз подавалася десь у мандри.
Та правду сказати, коли верталася, у хаті не кращало, тільки більше п’яного гвалту та лайки чулося в ній.
Десять літ перебивається Гаврило з хліба на квас, десять літ його хата не зна справжньої хазяйської руки, що зробила б її схожою на людське житло, а не на свинюшник. Хлопець Івась за ввесь свій 8-річний вік ніколи не банив у себе того ладу, що по других хатах, не зазнав іншої ласки, крім батькової, бо мати коли верталася додому після запою, була сердита, лайлива, і сердешному Івасеві доставались од неї самі стусани, щоб не ліз під руки.
Не раз приходилось бачити, як батько, розсердившись на п’яницю жінку, напивався й сам і бив її тоді навмируще. Після такої бійки мати лежала днів двоє-троє, стогнала та проклинала, а батько ходив чорніщий од чорної хмари, не їв, не пив, а тільки годував Івася та, поглядаючи скосу на жінку, голубив його.
– "Сирота ти в мене", каже було, "ні, гірш од сироти".
А Івасеві так чогось жалько ставало чи себе, чи батька, не розбере сам, а сльози тихо одна за одною котилися з очей.
Мати одлежувалась, уставала й починала збіратись у дорогу. Батько, несміливо глядючи кудись убік, заговорював з нею.
– І… і куди ото йдеш? і доки тобі вештатись? Сиділа б на свому хазяйстві… хлопця доглядалаб.
Мати аж підскакувала мов би її щось вкусило.
– Хай тобі сто чортів із сином укупі! Побив мене сякий такий, бодай тобі руки покорчило, а тепер в вічі лізеш?! Піду! Покину! Пропадайте отут – і глянути не вернуся!.. не наймичка я вам, не кріпачка, щоб знущатись наді мною!..
Мати зникала. Батько пив три-чотирі дні і тоді або мовчав, як пень, або плаксиво голубив Івася. Круто приходилось тоді Івасеві, бо з батькової ласки все ж таки не будеш ситий – от і доводилось їсти один хліб з цибулею, або сухарі з водою. Витверезившись, брався Гаврило за хазяйство: строгим голосом казав Івасеві замести хату, принести малим відерцем води, нарвати закришки, або пошкребти картоплю, а сам, засукавши рукава, запалював у печі тай починав куховарити.
Тоді вже Івась не голодував, тоді спав на полу з батьком, добре вкритий рядном, або кожухом, в хаті ставало тепло й чисто, принаймні так Івасеві здавалося, бо хоч середина й заміталася його малими рученятами, проте по кутках наростало чимало сміття й павутиння. Хазяйнували оттак вони удвох, поки Гаврило мав роботу у самій Кучугурівці, а коли його закликали у містечко, або яке село, він або брав і з собою сина, або оддавав його тітці – Олені, де було в хаті так хороше, як у віночку.
Тільки не любив Івась там зоставатись, бо там було багато дітей і вони потиху дражнили малого "маляренка-п’яниченка".
Усе частіше став Гаврило брати із собою сина. Лазить сам по криші – а Івась, як те кошеня, й собі видереться туди ж. Батько красить-малює вікна чи двері – а Івась, заховавшись у куточок, собі вимальовує якісь кружальця та косячки і часом нашкодить батькові.
– А ще, Іване, – одірветься батько від роботи: – чи важно виходе?
– Та нічого собі, зійде! А глядіть же, чи добре грунт просох, бо ще наробите, як ото колись! – кумедно випинаючи губи да насуплюючи брови, озветься син. І любили ж син батька, а батько сина! Тай нікому більше було їx любити: Івася дітвора поштуркувала на вулиці, а батька дорослі мали за ніщо, бо ніколи він не міг стати путящим хазяїном, ніколи не вилазив з боргів, а коли запивався, то ставав "не людиною".
Піхто не вірив його слову, бо як зап’є, то й роботи не скінчить, так і покине.
"Жидівський патинок" дражнили люди його за те, що був покірний Шмулеві-шинкареві, де був по шию в довгах. "Бабський очіпок" дратують його другі за його нездатність керувати жінкою. Потроху й сам Гаврило почав привикати до громадської зневаги, все рідше та рідше нападало бажання перевернути себе й своє життя по кращому, а бідні вуха прислухались до образливого прізвища.
За теж і одводив душу Гаврило в шинку! Усе хороше, дуже, розумне, що колись марилося йому, тоді вставало перед п’яними очима так ясно, так очевидячки, що він вже не міг розібрати: мрії то, чи дійсність, і веселий і щасливий починав ділитися з усіма своїм вигаданим щастям.
Всі оповідання й згадки зверталися більш до тих двох щасливих років, коли він жив у городі, на доброму місці, як узяв за себе гарну дівчину, як любо жили, поки вона не розледащіла з подругами-перекупками.
Усі вихвалки й оповідання уривались, коли доходило до того, як його жінка прийшла уперше п’яною, як він її теж колись уперше побив та привіз у слободу, щоб вона хоч тут видужала од тієї проклятої городської зарази.
Ніщо не помогло, бо вона вже надто глибоко нюхнула її. Цього вже страх не любив згадувати Гаврило. І коли кому набридало спухати Гаврилові теревені, навмисне нагадував, і тоді Гаврило як звірюка рикав: "У-у-б’ю! Горілки швидче, жидівська невіро"!!
Сонце схилилося до заходу і обдало вулиці червоно-золотим промінням. Од хат, од стіжків та дерев виразно простягнися довгі тіні.
Проти сонця полум’ям палають вікна, жевріє напис на вивісці волосної розправи.
Перед ґанком зібралася чимала купка народу, ворушилася як комашня, то загуде уся неначе рій, то в ній виділяться двоє – троє крикливих голосів, що дзвенять і ляскотять, мов роздрочені бджоли…