На це відповів варяг:
— Це, княже, міг би тобі вияснити тільки християнський священник, бо я не вчений у тім ділі.
Князь Володимир задумався.
— Коли так, то я знаю, хто з'ясує мені це. Піду до церкви святого Іллі, до старенького священника Григорія, що часто, коли я був ще малий, заходив до моєї бабуні, княгині Ольги.
І одного вечора подався князь до хатини духовника Григорія, що стояла біля церкви. Кликати старенького священника не хотів у свій терем, бо це звернуло б увагу жерців, неприхильних до християн.
Священник Григорій скдів у своїй кімнаті та вчив свого внука й ще одного хлопця слов'янської грамоти.
Коли дочка сповістила батька, що прийшов князь Володимир і хоче з ним говорити, він перервав науку та вийшов напроти князя. Поклонився князеві низенько.
А князь відразу:
— Хочу поговорити з тобою про важні справи. Міг я тебе попросити до себе, але не хотів трудити твоїх старих ніг.
— Низенька й бідна моя хатина, та прошу, ласкавий княже, всередину.
І ввійшли обидва в священникову кімнату. Сів князь біля столу, а напроти нього сів господар.
На столі лежала відчинена книга. Князь Володимир узяв книгу в руки, оглядав її, листкував. Була вона писана гарним уставом, прикрашена образками, гарно розмальованими золотом, сріблом і кіноваром16.
— Якою мовою писана ця книга? — спитався князь, що знав уже, що є різні письма, якими можна передавати й закріплювати людські думки, але сам не вмів іще ні читати, ні писати.
— Слов'янською, — відповів священник Григорій.-а письмо придумали тому більше як сто літ два вчені греки з Солуня17, Кирило і Методій18, два рідні брати. Вони, хоч греки родом, знали слов'янську мову й придумали письмо та переклали на слов'янську мову святі книги із грецької мови. Вони голосили слов'янською мовою Христову науку на Моравії19.
— А прочитай мені щось із тієї книги, чи я зрозумію, — просив князь Володимир.
І священник став читати, а князь слухав уважно.
— Усе розумію! — тішився князь Володимир, коли священник скінчив читати.
— Ось бачиш, ласкавий княже, як розумно зробили святі Кирило й Методій, що переклали святі книги на зрозумілу всім слов'янам мову. А знай, що за те виступили проти них німецькі священники. Вони казали, що тільки в трьох мовах можна відправляти богослужения: в єврейській, грецькій та латинській. І обидва святі брати мусіли йти аж до Риму, й римський папа Миколай І одобрив та поблагословив їх діло. Так повстав ще обряд християнської церкви: слов'янський, споріднений із грецьким.
— О, саме того я й загостив до тебе, щоб довідатися, чи віра й обряд усе одно?
— Ні, княже ласкавий, віра є тільки одна. Ми всі християни віруємо в одного Бога й усі признаємо видимим головою Церкви Христової святішого Вітця в Римі. Обрядів є кілька. Обряди витворилися з часом. Вже сливе в початках Церкви витворилися два: римський і грецький, а пізніше й інші. Різні обряди це так, як різні квіти в квітнику. Як нам, людям, різні квіти милі, так теж Всевишньому Богу милі різні обряди, аби лиш віра була одна! — говорив Із захватом старий священник.
— А для нас, русичів, як ти думаєш: котрий обряд найкращий та найвідповідніший? — спитався князь.
Зчудувався священник Григорій, почувши таке питання з уст князя-поганина.
— Чому це цікавить тебе, князю? — спитався священник.
Тоді князь Володимир виявив йому свій намір покинути поганську віру й ураз з усім народом прийняти іншу, кращу та правдивішу. І оповів йому про те, що в нього були вже посли різних вір і що вони говорили про свої та про чужі їм віри.
У священника з радості аж лице засіяло ясністю.
— О, княже ласкавий і мудрий, велика твоя буде заслуга перед Богом, коли поведеш увесь твій нарід на шлях спасения. А буде це тоді, коли приймеш, ураз із усім народом, єдино правдиву християнську віру. А щодо обрядів, то, як я сказав уже, всі обряди добрі й милі Господу Богу. А що до цього, котрий обряд найвідповідніший для нашого народу, то я думаю, що найвідповідніший цей, котрий буде найбільше зрозумілий нашому народові —слов'янський.
— І я теж так думаю тепер! — відповів князь Володимир. — Але все ж таки мушу ще порадитися з моїми мужами й почути їх думку.
— І добре зробиш, княже! — признав священник, — бо краще, коли ти не накидуватимеш народові, а нарід сам добровільно вибере собі його.
По цих словах князь Володимир розпрощався з священником і подався у свій терем.
А на другий день скликав раду бояр і старшин міських.
Коли всі вже зійшлися, засів князь Володимир на княжому стільці та промовив до зібраних:
— Славні бояри та старшини городські! У дуже важній справі скликав я вас тут сьогодні. Ви знаєте, що, відколи я вступив на київський престіл, невпинно старався я поширити межі нашої держави та збільшити її силу. І повелося це мені! Сильна й могутня вже наша держава. Добрі сусіди шанують нас, а вороги бояться, бо знають, що мечі наші гострі, луки нап'яті. Знають вони добре, що ми в силі в кожній годині не тільки відперти їх напад, а ще й покарати. Але признаюся вам, що тривожить мене якась дивна непевність. Я бачу, що всі ці племена, що я їх злучив в одну державу, хоч і слов'янські — не почуваються ще одним народом. А без того держава не буде сильна, бо нищити її будуть племінні усобиці. Треба нам чогось, що злучило б усі ці племена в один нарід. Я думав над тим і прийшов до переконання, що зробити це може тільки одна спільна віра. Слов'янська ж наша віра заслаба до цього, та й не одна вона. Сливе, кожне племя іншим богам поклоняється й кожне інакше починає їх. Нам треба віри сильної та високої, яка всіх нас лучила б в одно. Ми бачимо, що німці, хоч теж з різних племен складаються, з'єдинені спільною вірою, вважаються вже одним народом. Бачимо це й у греків. І нам треба пошукати такої віри, що дала б нам силу та помогла витворити з поодиноких споріднених племен один нарід. Скажу вам, що вже приходили до мене болгари, німці, жиди та греки, хвалили свої віри та намовляли, щоб їх віру прийняти. Я сам не хочу рішатися, яку віру прийняти. Тому хочу насамперед почути вашу думку.
На це Добриня, дядько князя Володимира й його кормилець , що саме прибув із Новгорода, сказав: