…Ліда нагадала Ігореві про його роман, якого він ще восени відіслав у київське видавництво "Молодь", й подумав Ігор зі скрухою, що даремно йому сподіватися на схвалення твору до друку, адже про виключення з Львівського університету групи студентів за антирадянську поведінку напевно дізналися і в Києві, то хто захоче через якогось молодого автора ризикувати своєю посадою…
Не знав ще Ігор того, що свіжий вітер політичної відлиги обвіяв не лише їх, доморосів, а й сотні інших думаючих молодих людей, що подуви весни проникли крізь тріщини у, здавалось, монолітних, а насправді проїдених грибковиною стінах тюремних бастіонів; ніхто іще не знав, що кам'яні заборола незабаром осунуться, мов з глини зліплені, й без гуркоту впадуть, а "с груд развалины огромной, — як віщував російський провидець Радіщєв, — возникнут новые светила", що струмені свіжих віянь збудили відвагу в людей, наділених письменницьким талантом, й першим проникне крізь прогнилі шпари в тюремне пекло — слово.
Й тієї миті, коли Ліда нагадала Ігореві, що й він стає жерцем слова, прийшла до нього тривожна думка: наскільки гостра його мова у першій книзі "Антифон воскресний", якою вагою наповнена вона, якою мислю просякнута; чи протиснулося б його слово крізь тріщини в тюремному мурі, чи сколихнуло б надію в людей, ув'язнених у тій безмежно просторій тюрмі, чи б спородило бунтарську думку, чи додало б в'язням стійкості й терпеливості, чи влило б їм крихту сили якщо не зрушити той бастіон, то бодай примусити його здригнутися. Та коли навіть і затаїли його слова протесту силу, то чи тюремщики не помітять завчасно її, скрипту, чи не здавлять, не стлумлять, не знищать те слово ще до народження в ньому звуку?
Ігор пробіг думкою все полотно роману, й безнадія зв'ялила його: хіба не втямлять цензори, що ігумен Конрад — то не ветхий образ із минувшини, а нинішній борець, що книги, які він розповсюджує між своїми учнями, — не стародавні письмена, а живе слово сьогоднішнього молодого покоління, що монгольські баскаки — то прообраз сучасних окупантів, а продажні удільні князьки — це нинішні донощики й сексоти, — й поник у безнадії Ігор: підтекст його книги надто прозорий — задум автора нічим не прикритий…
Та який подив і радість огорнули Ігоря, коли він отримав листа від свого видавця: його переслала з Янова мати.
"Ваш прецікавий роман "Антифон воскресний", — повідомляв редактор книжки, — підписаний до друку. Коли будете вертатися із свого далекого відрядження, зупиніться в Києві: на вас чекатиме сигнальний примірник".
…Й сидячи біля печери, де колись збиралися домороси, знову поринув Ігор у спогади, все ще вірячи: хтось же таки прийде на умовлене місце — проб'ється крізь товщу тридцяти літ.
…Уже золотився вересень, коли я, відбувши добровільну службу в морфлоті, повертався в Україну. Взяв квиток на літак до Києва, не думаючи про те, що залишуся в ньому назавше. У Києві побував уперше. Щоб осягнути зором столицю моєї землі, вибрався на Гору, де резидували колись князі, й з прямокутного майданчика із збереженими слідами прадавніх фундаментів Десятинної церкви глянув на камінне безмежжя міста, перетяте широкою биндою Дніпра: з пониззя ріки, з–поміж високих круч засвітилися до сонця китиці бань Видубецького монастиря, праворуч пишалася золотоверха Софія, а в підніжжі Гори зяяли руїни Золотих воріт — те, що не втрималося на списі воєводи Дмитра, коли він перекидав київську браму в Царгород, помщаючись русичам за зраду. І чи то вітер так завивав у кронах каштанів, чи води Дніпра, кружляючи на чорториях, видавали звуки, схожі на голосіння, — здалося мені, що то не стихли ще зойки й ридання мордованих татарами киян, спонадіяних — за вчинену наругу над воєводою Дмитром — на милосердя ординців; обмануті плебеї рятували своє життя, затлумлюючи храм й спинаючись аж під сам купол по хорах і карнизах; чув я тріск стін і несамовитий гуркіт цегли й каміння — руїни падали й під землю западалися, а над Хрещатим Яром, над Оболонню, Дарницею, Видубицями простилалася безкрая голубінь, нібито небо стало суцільною банею, єдиним покровом для всього міста, захистом і надією на життя і волю, а незримий літописець виписував на схилах тієї бані заповітні письмена, й була то історія минулого, нинішнього й прийдешнього часів мого краю, писана загадковою в'яззю, — і тоді я відчув і повірив, що всі терпіння, зображені на стаціях Страдчівської хресної дороги, будуть згодом перетворені під моїм пером у слова, і на кожній стації до стіп хреста з розп'яттям я покладу, як задумав тоді, коли домороси прощалися із Страдчем, в жертву свою книгу і для творення тієї жертви присвячу все своє життя…
А перша книга вже написана й видана — тож я сходжу з Гори, поспішаючи до видавництва "Молодь", що на Пушкінській; ще раз осягаю поглядом зневолену землю, що прослалась як перед моїми очима, так і поза досяжністю мого зору; та просторінь не мала меж — Україна видалася мені такою великою, що й запряжена ніяк не могла вміститися у березове ярмо й розпирала собою майдан концтабору, огородженого колючим дротом… Я сходив униз на Володимирську й, минаючи руїни київської брами, повторював віщі слова, вимовлені колись поетом Василем Пачовським у пророчому трансі: "О Золоті ворота, стояти вам ще там, де ви стояли!", і заклинав я свою віру в свободу України тичинівськими словами: "Не може ж так буть!"
…На шостому поверсі висотного будинку навпроти ліфта висіла на дверях табличка з написом "Молодь". Із затамованим подихом я увійшов до приймальні, ввічлива секретарка, поцікавившись, хто я, дозволила зайти до редакторської кімнати. Із–за столиків глянули на мене очі двох молодих хлопців, мало що старших за мене, й мені відлягло від серця: я ж бо наготовився побачити тут насурмоненого дядька, чомусь доконче вусатого, мовчазного, зверхнього, а ще й бурчуна; допитливі й трохи насторожені погляди редакторів ураз степліли, й один з них, лисуватий із світлими кучериками на скронях, назвався Іваном, і в ньому я впізнав голосного поета–модерніста, обличчя якого запам'ятав із обкладинки тоненької книжечки поезій, якими захоплювався Мирон Синютка. Я згадав надмірно ускладнену поезію молодого автора: читаючи, я думав, що поет умисне підкреслює свою інтелектуальність, проте мусив визнати про себе, що цей автор прокладає новий стильовий напрямок у нашій літературі, який не має нічого спільного із туфяним совєтським соцреалізмом. І хай той образ ножа в сонці здається вельми надуманим, все ж він зухвало протестний: ніж у сонце встромлено давно, його вістря щохвилини наближається до серця світила й загрожує його згасити; тієї миті я втямив, що такі, як Іван, покликані зупинити катастрофу: чорна темрява загрожує світові, й ми мусимо засвітити хоча б маленкі каганці, це наш обов’язок і наш порятунок.