Книжку Роже Гароді домороси прочитали вголос у домі Ліди на Замарстинові, потім пустили по руках, й Доленко нарешті зважився винести її на обговорення на засіданні літературно–критичного гуртка, яким керував. Й вивісив на дверях франківської аудиторії оголошення: такого–то дня відбудеться засідання гуртка на тему: "Соціалістичний реалізм і модернізм".
Комітет комсомолу на чолі з Череповим і навіть партком університету сполошилися не на жарт. Відлига відлигою: спущена зверху й жорстко контрольована партійними й комсомольськими функціонерами, вона аж ніяк не загрожувала тоталітарним устоям, була ж бо скрупульозно дозована. Зачитали студентам закритий лист про злочини Сталіна — прийміть до уваги без ентузіазму й без натяку на ініціативу; винесли труп вождя із мавзолею — втіштеся або заплачте, але мовчки, за вас скаже слово партія. Та коли знизу доверху проникатиме вільна мисль, то де гарантія, що не зреалізується вона в чин, — і тоді будете мати новий клопіт на зразок угорської революції або познанського бунту. Тож одноголосно схвалюйте рішення партії і не пробуйте знімати намордники!
…Аудиторія була переповнена. Студенти стояли в проходах між рядами парт, деякі попідпирали стіни, й сидів за останньою партою секретар комітету комсомолу Черепов.
Відкрив засідання Доленко. Він говорив про різноманітність стилів у світовій літературі, згадав про бурхливі дискусії з приводу модернізму й реалізму у двадцятих роках в Україні й повів мову про найновіші віяння в сучасному світовому літературному процесі на підставі аналізу знайомої багатьом студентам праці Роже Гароді.
— Бо що таке модернізм? — кинув Антон питання студентам. — Новаторство — якщо термін перекласти на нашу мову. Новизна! Бо хіба може розвиватися література, не оновлюючи своїх форм? Тільки через модерні художні засоби можливе бачення нових реалій…
— Добре пояснюєш, — перебив Антона Синютка. — Але повідж, яким терміном маємо визначати літературний фальш… Наприклад: за постулатами якого методу зображений колгоспний достаток у фільмі "Кубанські козаки": столи вгинаються від наїдків, а всім відомо, що народ у той час вимирав з голоду…
— Цей метод має відому назву! — почулася репліка із зали. — Тільки знайте, що в тому фільмі курячі стегна були муляжні, натуральні поз'їдали голодні актори!
В аудиторії прошелестів сміх, Антон продовжував:
— Метод, який ви маєте на увазі, колего, не новий. У збірнику догматів Катерини II під назвою "Апофегмат" цариця проголосила, що російське суспільство стало досконалим і матеріально, і духовно. А був то 1783 рік, коли в Росії узаконено кріпацтво, а в Україні зліквідовано навіть церковно–приходські школи…
— Цей метод утвердився в нас у тридцятих роках своєрідним українським апофегматом — п'єсою Корнійчука "Платон Кречет", — кинула репліку Ліда.
— Що ви маєте на увазі? — схопився з місця Черепов.
— Голод в Україні — і рожево–оптимістична ідилія в п'єсі, — відказала Ліда.
В аудиторії знявся галас, почулися вигуки:
— То чому ви боїтеся вимовити власну назву цього методу?
За кафедру вийшов Мирон.
— Хвилиночку, товариші, я зараз назву… Традиція, започаткована царицею, процвітає і розвивається й нині: нас, наприклад, примушують вивчати згіперболізований крикливим оптимізмом роман Бабаєвського "Кавалер золотої зірки" — й подають його як зразок твору, написаного за методом соціалістичного реалізму!
— Але ж соціалістичний реалізм допускає гіперболізацію, яка має в нашій літературі глибоку традицію. Згадайте Гоголя: "Рідко який птах долетить до середини Дніпра", — вже оборонявся Черепов.
— А скажіть мені, чи багато радянських письменників долетіли хоча б до половини Гоголя? — вигукнула Ліда.
В аудиторії вибухнув сміх.
— Це не засідання наукового гуртка, це антирадянський шабаш! — оголосив Черепов вердикт, переставши оборонятись.
Зала затихла. Тихо прочинивши двері, вислизнув з аудиторії Аркадій, мовляв, його тут не було. За ним подріботіла Ореста.
— …А далі? Відомо, що було далі, — промовив сам до себе Ігор й продовжував читати Лідиного листа.
"Згадав, Ігоре? Та певне, що згадав, таке не забувається… Я впевнена, що той погром, який готували в парткомі задовго до засідання нашого гуртка, назавжди залишиться в історії университету. Про нього напишуть ще письменники романи — може, й ти сам… Знаю, що ти віддав першу книгу свого роману в якесь київське видавництво. Сподіваюсь, що матимеш успіх. Я вірю в тебе… Не сприйми це за жіночий натяк, я добре усвідомлюю, що надаюсь тобі лише за товариша… Але чому ти так слабо орієнтуєшся у жіночій вроді? Ніяк, хоч убий мене, не можу уявити собі писаної красуні з глибоким розумом. Знаю, що відповіси мені на це: "А я не уявляю негарної інтелектуалки в ліжку". Це теж правда…
Пиши мені на Замарстинів, я там живу з хворою мамою. З Аркадієм розлучилася: хіба можна було жити з ним після того… і не тільки — того… Працюю коректором багатотиражки на кондитерській фабриці — на хліб вистачає… Мирон пішов у сажотруси: іноді він уявляється мені таким собі малим арідником, який — геть чорний — вилізає з димаря палацу Лоренцовичів на Ринку…
Й не знаю чому, адже колежанками ми ніколи не були, — прислала мені з Ужгорода листа Ореста, може, з прицілом, щоб ти дізнався, куди вона зникла зі Львова ще перед конфірмацією… Працює піонервожатою в якійсь там школі, вийшла заміж. Тож думаю, що ти заспокоїшся нарешті.
А чи не догадуєшся часом, Ігоре, хто ж то таки доніс у комітет комсомолу про те, що ми збираємося в Страдчі?"
Й випав лист з Ігоревої руки. Зникла з–перед очей Ліда й постала перед ним Ореста. Вона винувато дивилася на Ігоря, ніби просила прощення. І він прощав їй заміжжя і клявся, що не помре, поки не зустрінеться з нею… Та охолоджувала його жадобу підозра: а може, то вона їх зрадила, бажаючи врятувати?
XII
Багряна тасьма, що на західному схилі неба облямувала сіру попону осіннього туману, поволі блідла, зливаючи червінь у мрячну безодню, нібито втомлене і схолодніле сонце, пірнаючи все нижче до обрію, всмоктувало в себе рештки розтраченого за день тепла. Сонце сповзало по ряднині туману, проникаючи крізь нього сірим кружалом, й добиралося до сталевої смужки чистого неба, що відділяла сіру пелену від почорнілої в сумерку земної таці, гейби то молода дівчина підкасала спідницю повище колін, нахваляючись, поки на світі ще видніється, своїм налитим тілом; й коли ту смужку перетне огромний диск сонця, тоді й згаснуть світлі Ігореві згадки й залишиться та, яку досі обминав, щоб не затьмарювати погожого дня темним, мов вечірній сутінок, спогадом…