— А сьогодні ми за дві години повинні спакуватися, взяти щонайменше речей, бо нема місця. Все ж друкарську машинку я беру.
— Що буде, — я не дам викинути кравецьку машину, — уперто змагається з кимось уявним Клава. — Можливо, я зароблятиму нею на хліб.
— Я не поїду! — прийшла знадвору дочка.
— Як то — ти не поїдеш? — строго подивився на неї Ребе. Іншим разом він би сказав: "Як хочеш, Віро!" М'яко, але так, що Віра зробить по-батьковому.
— Як це так? Покинути Київ, десь їхати? Я не хочу! Я не поїду!
— Не говори дурниць! Нам дано можливість виїхати сьогодні. Узавтра може бути пізно. Ми через тебе не можемо залишатися.
— Я сама зостануся!
— Не говори дурниць, Віро! Ти бачиш, що ми повинні взяти мало речей і хтозна, що перше брати, поможи нам складатися, Добре, якщо ми за два тижні вернемося...
Мар’яна хотіла розпитувати, які новини, може знають, де Васанта, але все це в цім мешканні зараз ні до чого. Вона тут тільки заважає. І виходить вона з охопленого панікою мешкання, звичайно кивнувши головою, із почуттям, що ще, й ще не раз заходитиме. Ніяк їй не вкладається у голову, що люди ось справді кудись їдуть.
З усіх боків сиплеться на тебе, не встигаєш не то що пережити, а й засвоїти, усвідомити. Все летить стрімголов, літ цей шириться й множиться, розколихана буря не вщухає, а навпаки розвихрюється.
І ще: як добре! Нікому вона непотрібна, може збоку спостерігати всю цю метушню, це щохвилинне розвогнення паніки, оці запалені лиця, оцей калейдоскоп і вир, якого нема кому, крім неї, й вивчати.
VIII.
Наша курортниця, Льоля, вже вертається додому.
Але голодна. І хтозна, чи доїдуть вони. Поїзд кожен раз зупиняється, часом на годину, часом на добу. Від Дніпропетровського їдуть уже третій день. І недалеко до Києва, дві години їзди, а от стоять вони перед ямою, де ще ранком були рейки.
Льоля як глянула в ту яму, — світ їй закрутився. Там могло сховатися таких два поїзди. Бомба могла помилитися й влучити у їх поїзд, у її вагон. Десь там удома може вже нікого й нічого нема, адже ж першого дня війни розбомбили німці Київ, як видно з промови Молотова. Відтоді вони всі сиділи, замість на пляжі, біля рупора й чекали, і просили, і благали везти їх додому. Та весь розклад поїздів першого дня зламався, — і не надіялася Льоля, що буде й так: за дві години їзди до Києва.
Всі вони, ті, що вертаються останнім поїздом розламаного розпису руху, мабуть, помруть тут не від бомби, а від голоду. До Дніпропетровського все було, як і в мирний час, навіть розносили у вагонах булочки й чай, війна була десь далеко. В Дніпропетровському дихнула на них розпалена паща, захлиснуло виром машин, клунків, несамовитих і розгублених юрб, піших з наплечниками, отар худоби, — все це пливе, пливе і пливе на схід, з правого берега Дніпра на лівий. Не до булочок тут, наші курортники сидять у вагоні голодні, а з ними й Льоля.
Втім, їм усім несамовито щастить. Мало того, що вирвалися із Кавказу і от пробиваються до Києва, мало того, що не розбомбило ще їх поїзду, як оце вони не один уже ешелон бачили на власні очі, — ще й приніс якийсь дядько цукру. Ніс він того цукру повен мішок, а побачивши поїзд у полі, спинився спочити.
— Дайте-но яку торбинку, я й вам трохи відсиплю, — гукнув він навмання до вагонів.
А звідти живо відгукнулися: хто з пригорщами, хто з подолом, хто з чашечкою, хто з хустинкою. Одна тільки примудрилася вийняти наволічку й придбала собі повну.
Дядько охоче всіх обдарував, йому важко нести.
— А ви підіть он туди до заводу, там його гори є! Гибель! Всім роздають, хто хоче, — порадив він зголоднілим курортникам. — А як підете до міста, то там крамниці усе дурно роздають. Наберете собі, чого схочете.
Себто як?
— А так, що сказав Сталін в радіо — все розбити, поламати, які де не є трактори, машини, комбайни. Хліб на пні спалити, — щоб не дісталося німцеві.
А-а, так от що то за заграви на обріях! Палять хліб. Ні, не доїдуть вони додому, розбомбили Київ…
— І ви вже своє спалили?
— А нам не здасться? — запитав і собі селянин, узяв свого облегшеного мішка й потяг далі.
Недалеко відійшов він, правда, та й довелось знов кидати. В небі важко й зловісно загуділи мотори. Німецькі бомбардувальники! Всі з вагонів — урозтіч, у жито. Але бомбардувальники не збираються викидати свій вантаж на мізерний ланцюжок у порожньому полі, хоч і довго ще лежать у житі люди після того, як стихли в небі мотори.
— Шпигун! — крикнув хтось. — Ловіть диверсанта!
Сотні дві голів боязко повистромлювалися з жита.
Хтось кричить:
— Он він! Он! Капелюх!
— Ага, попався!
Капелюх, фетровий капелюх, безперечно диверсант, також удає, що розглядається за шпигуном. От, лукавий! його вже всі бачать, це — елегантно зодягнений чоловік, він зовсім панує над собою й цікаво роззирається навколо, а на нього вже налітають радянські патріоти-курортники, — зв’язати й повести до місцевого штабу.
— Це ви на мене? — здивовано відкидається елеґант від рук патріотів. — Та я ж з того самого вагону, що й ви! Та я ж разом із вами їду з Геленджіка!
Регіт. Регочуться й засоромлені патріоти. Але фетровий капелюх! Але хто ж тікає в жито у фетровому капелюсі, білосніжному комірчику й "при краватці"?
IX.
Впевненою ходою іде собі шляхом чоловік.
З постави можна впізнати в ньому вояка. Але чи то червоноармієць, чи один з ополченців, які тягнуться всіма дорогами до збірних пунктів воєнкоматів десь на тому боці Дніпра, чи просто активіст-колгоспник, що вирвався із Західньої, де будував колективізацію, вискочив з фронтової каші й поспішає додому, — їйбогу, важко відразу впізнати.
Танкіст, — може бути, що зветься він Петро, — не знає, вилазити йому із своєї криївки, чи ні. Вже пересідав він з танка на трактора, з трактора на корову, а все якось обходилося, не попадався в німецькі руки. Дасть Біг, і тепер…
— Гей, товаришу! Почекай!
Чоловік став.
— Чи там не видно німців?
— Німців? — чоловік здивувався. — А тобі німців захотілося? Я йду додому. А ти хто будеш?
— Та от… — зам’явся танкіст. — Як би тобі сказати? Згубився від своїх, а що виткну носа, та все натрапляю на німецьких мотоциклістів, будь вони тричі неладні. Де ж фронт?