Евакуація? Майже вчора почалася війна — і вже евакуація? Не може цього бути! Ще де фронт, ще за старим кордоном, а Київ... То долю Києва вже вирішено? Київ уже здано?
От! А вона слухала цих дітлахів про нібито завтрашню евакуацію заводу "Більшовик" та Арсеналу разом з усіма робітниками — і сприймала це, як домисел, фантастику й леґенду.
— До того ж, — зовсім не леґенду розповідає Максим, — дано надзвичайно стислі строки. За сьогоднішню ніч і узавтра має бути вивезене все устакування, залишаться тільки стіни й бетон. Узавтра ж — я дістав наказ — узавтра всі ми, інженери, маємо з’явитися о десятій годині з найпотрібнішими речами, готові до виїзду.
Настала хвилина мовчанки. Аж тепер Галина відрізнила плітку від істини. Що ж думає робити Максим?
— А я прийшов спитати вас. Між іншим, можна їхати з родинами. Чи хочете ви зо мною їхати в глибину Сибіру?
Так, годі гратися в піжмурки, "ме-ке-ке", журавля й чаплю, Галина мусить зараз відповісти і, заскочена, вона мовчить. Уникнути, обійти нема як. Втім, Максим їй допомагає.
— Як уже бути одвертим і далі, то я ще додам. Не хочеться їхати з України, більше смерти. Це ж може бути так, що вже України не побачиш, а тут саме почнеться справжнє життя. Я маю ще другий вихід. Попробую узавтра зголоситися в діючу армію. Це означає — відразу на фронт.
Дивні заручини! Або на фронт, або в евакуаційний поїзд за Урал. Але Галина ще не каже ніякого слова, вона тільки питає, чи не страшно на фронт.
— Так, це дуже близько від смерти, але мені здається, — краще на смерть, ніж у Сибір. Якщо не вб’ють, то при першій можливості, — Максим знизив голос, — при першій нагоді я здаюся в полон.
Отже, Галина має зараз вирішити. Якщо вона згодна їхати, Максим евакуюється. Якщо ні, — узавтра зголошується до воєнкомату. І Галина, нарешті, признається. І їй же, як умирати, не хочеться з Києва. Та й не може вона.
— Ота Льоля, моя своячка, знову на курорт поїхала. Сімнадцятого її понесло до Геленджіка. Все покинула, матір стару, поїхала. Мирон мобілізований, Женю можуть із комсомольцями вивести пішки строєм. А стара на кого залишиться? Вона плаче, просить мене… Льоля вже навряд чи зможе тепер вернутися. Поїхала з двома літніми убраннячками.
— Не знайшла вона іншого часу вибиратися на курорт, як за два дні перед війною? — обурився Максим.
Але він задоволений. Він навіть жартує з курортниці, радить написати їй листа, щоб їхала в Краснодар до його дядька. Він розуміє, що не може Галина їхати, а отже, — узавтра зголошується у фронтову частину. Складається просто чудово.
І все ж, хоч і вирішили, й листа написали й адресу, й марку приліпили, а прощатися треба і то — може назавжди. А тут ще й десята година б’є. Ще заарештують, як шпигуна й диверсанта…
— За одну вашу борідку можуть заарештувати, — вертається Галина до своїх давніх жартів, рада, що воно якось цим разом обійшлося.
А Максим зовсім по-родинному просить:
— Тільки ж глядіть, не піддавайтеся паніці. Можливо, вона узавтра вибухне. Я чув, що складено вже списки, плян. Вивезуть усе, що можна.
Паніка була вже тут. Вона ось близько, біля сусідного будинку, дому військового відомства. Після чергування Галина, не роздягаючись, як і всі тепер, лягла спати, але ґвалтовний гуркіт автомашин на дав їй сну. Цілу ніч приїздили й від’їздили тягарівки, родини командирів пакувалися в них — хоч може й з наказом тихо, без шуму, але так, що вся вулиця не могла заснути. На ранок цей будинок, як і багато інших, стояв уже тихий, покинутий, а біля нього походжав вартовий червоноармієць.
VII.
Паніка ще вчора ввечорі розповзлася по Києву й невидимим, ятручим пилом в'їлася в душу міста. Сьогодні вже біля всіх гарних, нових будинків стоять вантажні автомашини, переповнені людьми й речами. Зовсім так, як ті, що на третій день війни почали пливти і досі потоками пливуть через Київ. Прекрасно зодягнені жінки сьогодні не соромляться нести на плечах клунки, наплечники і не сподіваються послуг носильників. Не спиняє втікачів і те, що машин не вистачає. Вони наймають підводи, довжелезними валками стоять ті підводи по обочинах тихіших вулиць, пасажири зграями юрмляться біля них.
Це пакується в дорогу світ завмагів, касирів, заготовельників та усіх тих, хто боїться розгрому.
Хтось розворушив велетенського комашника, комашки носяться із своїми подушечками. Навіть ті, котрі йдуть вулицею без клунків, замість привітання, питаються: "їдете"?
Одна Мар'яна ходить і на все це збоку поглядає, їй нікуди й нічого їхати. Не належить вона до жадних. Іде от Володимирською, засипаною чорним снігом, і чує ззаду розмову:
— Двадцять тисяч? За те тільки, щоб виїхати за Дарницю?
— Є такі, що дають і п’ятдесят, тільки вези…
— Але хто може платити такі скажені гроші?
— Господи! Вони везуть грошей повні мішки!
— От, паразити чортові!
— Аякже! Забрали всі гроші в банку, склали в валізи — й чому не платити? А шофери, як не дурні, то вивозять за місто й зсаджують пасажирів у полі, ніби щось попсувалося. Ті паразити вилазять, а шофер по-о-гнав машину з усіма тисячами.
Мар’яна хоч і поспішає до Ребе, — а все ж не може відстати від розмови.
— Найкраще ж ломбард! Забрав усе золото та інше найцінніше й вивіз невідомо куди. Нікого навіть не попереджено. Хто що заклав, — хай попрощається.
Поки дійдеш, — живу газету перечитаєш. От учора в їдальні двоє сиділо. "Там усе полізло одне на друге, не розбереш, де танки, де авта, де люди… Там — це десь коло Львова чи Луцького. Там — десять хвилин бомбардування й міста нема.
Погані справи, одним слово. Треба поспішати до Ребе. Він звідкілясь знає найновіші відомості. Де фронт? Чому палять документи, чому такі елегантні дами носять на плечах клунки?
Біля будинку Ребе — той самий рух, що й у всьому місті. Ще так недавно тут звантажували чернівецькі стилеві меблі з червоного дерева, а тепер уже біля кожного під’їзду стоїть по кілька машин.
Того повного принад затишности великого мешкання Ребе Мар’яна не впізнала. Наче корова рогами все розметала. Шафи повідчинювані, ліжка розкидані, речі на підлозі, розчинені валізи, напхані мішки.
— Я ж у вас учора була, що сталося? Ви ж нікуди не збиралися, — не знає, з чого починати Мар’яна.