— Я вас так розумію! Але вам не слід цим перейматися. Ми зробимо все, що тільки можливо, вам виправлять у пашпорті…
Галина все ще не може заспокоїтися від свого ненавмисного розчулення.
— Ви подумайте, яка це для мене трагедія! — зідхає вона. — Мама українка, папа українець, я так люблю Україну — і русская. Я завжди почувалася українкою…
— Нічого, не переймайтеся. Ми дуже раді, що ви до нас зайшли. Ми маємо сатисфакцію познайомитися з вами. Ви перша киянка, що маєте європейський вигляд, а признатися, мене Київ дуже розчарував.
Розмова потроху зсунулася на загальніші теми.
— Боже, я з дитинства мріяла про ту хвилину, коли побачу Київ, — чарівно всміхається друга панія, у хутряній накидці. Мене ж вивезли звідси немовлям. Київ — це було щось святе! Вимріяна кожна вулиця. А тут те вимріяне ніякого враження не справило, його заслонила сірість. В мене аж серце упало, як я побачила цю сірість. Засмічені вулиці, сіра публіка, що не вміє навіть убратися. Жадного капелюха, самі хустинки, ватянки, все таке сіре, убоге, обшарпане… Носять те, що в нас уже три роки тому вийшло з моди.
Як не як, а Галина — чистокровна киянка. За Київ — очі видряпає. Кращого міста за Київ нема, то їм впало в очі сміття, що завелося, як німці прийшли. — А полуплені будинки? — Певно, як пройдете з вокзалу Жилянською, то нічого й не побачите. Київ треба знати у всій його різноманітності, з усіх його точок. — А зле вдягнені. — В Києві ж зосталася сама біднота, тепер не до того. Ну, от вони по ній можуть скласти уявлення, що й київські жінки вміють із смаком убратися.
Галина нюхом чула, що тут треба "мати вигляд", що захід розцінює людей по убранню. І це, власне, їй відповідає. О, хто-хто, а Галина про свій вигляд дбає! І перша вигода не забарилася. Вона сподобалася паніям із жіночої служби міської управи, вони їй перероблять у пашпорті "русскую" на "українку". Бо ходять чутки, що всі неукраїнці на весну з Києва будуть виселені. Та й взагалі, при владі націоналісти.
— Ось тільки німаки зламають карка, — довірочно каже одна з паній, — наші люди вже подбають, щоб використати слушний момент. Вже все пришиковане, може статися все це дуже скоро.
— Але чого вони з полоненими так жорстоко повелися? Я була оце на Керосинній вулиці, бачила. З бездомними псами краще поводяться. Люди кидають через дроти їжу, бо не можна дивитися, такі виголоджені, а німці стріляють у тих, хто наблизиться взяти…
— Чим гірше, тим краще. Ми, навпаки, боїмось, що селяни будуть задоволені після більшовицького режиму й не захотять боротися з німцями.
Одверто, — але між українцями яке може бути недовір’я? Навпаки, вони тут на те й є, щоб виробляти націоналістичну свідомість у несвідомому збольшевизованому населенні. І це добра нагода — опертися на свідоміші одиниці, що самі приходять, виявляють прихильні інтенції.
— Чи маєте вже мешкання? — питає бірюзова панія.
— Я познайомлю вас із референтом суспільної опіки.
— Яке відношення має суспільна опіка до мешкань?
— Має… Як ми поручимо. Нерозграбоване мешкання…
Панія не доказала. Відчинилися двері… Ця Катруся Богданович, хоч і прожила рік у Львові, а ніяк не набула західньо-европейського вигляду. Її блакитно-сіре кроляче хутро й досі виразно совєтського крою, з хомутовою шаллю, як тепер уже не носять, а крім того, вона ще й дитину невміло несе поперед себе.
— Що це, Боже? — перелякалася панія в бірюзовому костюмі. — Жіноча служба має так багато важливих справ, а ви, Катрусю, ще й… Що це таке?
Катруся виправдується. От щойно їй дали. Хтось підкинув під двері управи, власне, біля плякатної майстерні. Співробітники побачили Катрусю й вирішили, що підкинутими дітьми повинні займатися жінки.
— Я проходила там. а вони завернули мене й ось поклали…
От тобі й маєш! Ну, й що тепер? Панії ззираються, безпорадно знизують плечима. Що робити? Дитина!
Перша догадується бірюзова пані.
— Плякатна майстерня? О! Несімо до пропаганди!
Панії знялися й зграйкою рушили до дверей, а Галина, не знаючи, що з собою робити, пішла вслід за ними.
Довгі, темні з аркадами коридори подільської школи тепер жваво розцвічені київською різношерстною публікою. Ходять парами, стоять купками, чекають на когось. Ну, вже міська управа укомплектувалася, тепер почнеться нормальне життя. Цікаво, які установи відкриються перші? Яку то систему заведуть німці? — Та ні, це ж наша управа, українська. Самоврядування. — От тобі, з уряду з’їхали на міську управу. — Що ви хочете, — все зразу? Як заробите, так і матимете. — А що ж казали, — за два тижні приїде український уряд? — А я чув, що столиця України буде у Львові, або в Кракові. — При чому тут Краків?
Темний ліс, а тут треба б за щось зачепитися. — Я тільки що був у відділі пропаганди, питався, чи відновиться інститут меліорації, а там мені той рудовусий каже: "Чого ви всі за посадами ходите? Беріть у свої руки фабрики, виробні, промисел. Нам треба своїх купців і промисловців, нам треба багатих людей. Якби я був на вашому місці, то я вже давно мав би става чи млина й зробився мільйонером…"
Панії пробігли повз усі ці розмови й влетіли до великої кімнати, повної людей. Сиділи, стояли, курили, чекали своєї черги до отого в чорній довгій шинелі, з рудими, по-франковому звислими вусами, вертлявого чоловічка. Він вимахував руками, здавалося, що в нього їх не дві, а чотири, і говорив з кількома разом. По один бік — шкільне видавництво підручників, виставка вишивок і килимів, по другий — жінка репресованого письменника просить мешкання, бо німці з Московської вулиці виганяють; ззаду — науковець із невиданою книжкою, за ними з-за плеча визирають якісь проекти й пляни… Тут же портрети Мазепи, Петлюри. Плякати. Можна замовити приватно, тепер все на самооплатності. Тут же — сива пані вульгарно кричить: "Я в тюрмі гнила, а ви мені нічим не допомагаєте".
Обіч стоять двоє. Чоловік і жінка, як це можна часто вгадати з одного виразу-печаті на обличчі. Вони значущо спостерігають всі ці стовписька і між собою шепочуться. До них черга не доходить, вона, мабуть, ніколи й не дійде, а тим часом вони мають дуже важливі справи. По-перше, остерегти від більшовицьких агентів, які вже тут повлазили, по-друге, представитися: голова науково-літературного товариства, заснованого в сімнадцятому році у Ленінграді, але недіючого через більшовицьку навалу. А точніше, — найвідповідніший президент української Академії Наук. Так, Щука, а не Агатангел Кримський до цього надається, бо Кримський пішов на службу до більшовиків, а Щука — ніколи. Рильський продався за тістечка, а Щука жадного слова в більшовиків не видрукував… От що, і ще багато іншого має сказати ця значущо шепітлива пара. Он бачили, бігає тут в управі секретарка? Вона ж в ЦК партії служила! А отой, — той виказував на українців. Видко, вони ніколи не дочекаються. А тому ініціативніша жінка пішла в лобову атаку.