Та Кучерявому нема часу дочитуватися, дослухатися. Він побачив того чоловіка, що врятував йому чоботи і назвався давнім приятелем, дивного німця з українською мовою. От кого йому саме треба! Цей поможе! Зразу видко, що свій, добрий чоловік, он бач, як підпихає возика жінці над гору.
— Пане! Пане! — гукає Кучерявий, але пан не обертається.
Тоді Кучерявий смикає за рукав. Пан обертається, нарешті, — Кучерявий помилився. Цим разом це таки, справді німецький офіцер. Ну, та вже все одно!
— Пане! Все згоріло, троє малих дітей! Куди йти просити, щоб дали хату?
Кучерявий вимахує руками, показує від землі, яких троє малих, німець терпляче слухає. Він нічого не розуміє по-українському. Кучерявий ні слова не тямить по— німецькому, — а от уже німець знає, чого хоче від нього Кучерявий. — Підемо зо мною, до ортскомендантури. — Та хоч до біса!
По дорозі Кучерявий згадав. Ага! Драй кіндер, шпренґен, пуф-пуф! А от як треба було, то йому заорало.
За яких півгодини до Басарабки під’їхала автомашина, звідти вийшов Кучерявий, забрав своїх горобенят із жінкою, — і поїхали. На нове приміщення. Окреме двокімнатне мешкання із кухнею, ванною і центральним огріванням. Тільки розграбоване. Нема навіть стола чи стільця. Ще година минула — під’їхала автомашина з новісінькими меблями, просто з магазину.
Кучерявий ходить із кімнати в кімнату й почуває, як до нього вертається чудесний гумор.
XV.
Огнисті, жовтогарячі плями осени розцяткували усю хвилясту гору, по ній збігають перехрещені стежки, пасуться кози поміж деревами. Внизу чітко виділяються дахи й димарі Подолу. Мар’яна збігає вниз до міської управи навпрошки гаями, не хочеться їй обходити офіційними дорогами-вулицями.
В цій прозорості й безмежності краєвиду хочеться Мар’яні широко й крилато думати, може відійти, серцем спочити від безконечних напружень. От в інтервалі між життьовим колесом, тут на горах і кручах, що може й тисячу років були такі самі, Мар’яна дає волю своїм думкам без тенденції. В наступну хвилину вже будуть нові хвилювання, колесо закрутить у триби…
— Роза?
Мар’яна з розгону спинилася, мало не впала. За кущем, обсипаним червоними ягодами шипшини, стоїть Роза з божевільними очима.
— Чого ви тут?
Роза не знає. Роза нічого не знає. В очах у неї тремтить жах, жах цей передається Мар’яні. О, Боже, блакитне оголошення! Пливли ці два дні жиди на Дьогтярівську… Які незначні оці її допірішні жалі, що не можна бути ніколи собою, вчора треба було покутувати за любов до рідного, сьогодні — за нелюбов до цього пересадно гістеричного націоналізму і пошану до інтернаціональних цінностей… Яке мале це перед тим жахом, що в очах у Рози .
— Що мені робити? Ці дві ночі я ночувала вдома. Приходила вночі, тікала вдосвіта. Але так страшно, Боже! Я хотіла викинутися з п'ятого поверху. Що ж мені тепер робити?
Мар’яна не знає. Якщо вона її візьме до себе…
— Додому вертатися ще раз — боюся. Двірник мене бачив і сказав, що в нього є розпорядження. Кожної хвилини мене заберуть, краще мені не показуватися більше.
Так, і в Мар’яни їй теж краще не показуватися. Що ж робити?
— Я підійду до першого німця на вулиці, покажу пашпорт і скажу, щоб мене забрали... Я вже більше не можу!
— Ви здуріли, Розо? Борони, Боже, тільки не це! Ви знаєте, що з тими, які пішли на Дьогтярівську?
Роза дивиться загнаними очима. Мар’яна не може їй викласти тих чуток, які кружляють по Києву. Львівська із світанку була захаращена того дня, як мали виконувати блакитний наказ жиди міста Києва. Вони всі вірили, що мають їх десь перевезти, деякі набрали з собою масу продуктів, для цього покупили возики, понаймали носильників. І ніхто не думав, що їх так багато зосталося в Києві! А там, на розі Дьогтярівської й Дорогожицької, відбирали в них пашпорти й кидали в огнище. Коли в пашпорті не було написано "єврей", таких відганяли вбік, не зважаючи на протести та намір прийняти долю чоловіка чи жінки. Мар’яна це Розі сказала. Звідти ніхто не вертається, — також сказала. А далі, про те, як роздягали до білизни, як відкидали речі за паркан, а їх вели до Бабиного Яру за кладовищем, як там над яром строчив їх кулемет і змітав у яр, як німці кидали одну-дві гранати й земля присипала тисячі може не достріляних, може живих, як електричним струмом убивали, — всі ті чутки, від яких волосся стає дуба, не може Мар’яна Розі сказати.
— Тікайте з Києва!
— Я боюся! В мене тут поблизу нікого нема, а до Кам’янеччини чи дійду?
— Кажуть, деякі на власні очі бачили плян, десь на Куренівці мали зробити гетто. А ця пожежа викликала блакитне оголошення. І як досі нікого по вже зайнятих містах німці не зачіпали, то тепер по всіх містечках те саме діється. Ні, нібито, як тільки в Києві побачили висаджене, підміноване, — другого дня почали по містечках…
— Ну, то як же я можу? — посірілими губами прошепотіла Роза.
Правда! Що ж робити?
— Ходімо! Ви скажете, що всі ваші документи згоріли. Ваш чоловік українець, убитий на фронті, дитина на селі і вам потрібна посвідка. Це ж правда!
— Але я вже там була. Просила. Без пашпорта не говорять.
— Я посвідчу, — каже Мар’яна. Їй стоїть перед очима чуване: сидять на широкій дорозі біля кладовища роздягнені, нищать годинники, закопують золото, рвуть цінні папери, молитовника, тори. Кричали б — не можна, хто починає, того німці палицями б’ють. — Я посвідчу, — вдруге притискає Мар’яна,
— Ні, я не можу, — вагається Роза. — Чекайте… Ви мені піддали думку. У мене є плян. Я таки, справді, піду на село. Якщо там ще що є і дитина ціла. Я тільки візьму, розшукаю чоловікові документи і вернуся. Я не хочу, щоб через мене дитина пропала, краще тут... Я нікого не хочу підводити…
Роза щось говорить, то в надії, то розгублено. Мар’яна ще не може схопити ходу її думок. Ну, добре…
— Ось вам ключ від моєї кімнати. Чому я раніш не догадалася? — Роза вже ожила. — Там за шафою лежить стара свита, — вона вже раз так була допекла мені, що я її хотіла була спалити, та Микола не дав. Як матиму її, — я врятована!
— Добре! — як щастя, вхопила ключа Мар’яна. — А в мене є ще квітчаста хустка. Чекайте мене тут, я швидко...
XVI.
Галина витирає з очей сльози. Дві симпатичні, елегантні панії закордонного вигляду співчутливо спозирають її сльози, а наймоднішої моди біле пальто Галинине робить сильне враження, рішучо завойовує їх. Одна з паній, та в бірюзовому костюмі, лякерках, з штудерно виложеним волоссям, спробувала потішити стражденну Галину.