Повіки їй упали, і попливла вона на хвилях свого безсилля все далі й далі туди, де розгорялося світло, де засвічувалося небо і де прокидалися птахи і трава.
її єство затремтіло від святого видження пробудження світла, а коли це сталося, відчула, що з тіла її злізло і зіскочило на підлогу щось важке. Затупало ратичками — щось непримітне, наче тінь, і, наче тінь, прудке. Погнало із таким спритом, як женеться над землею перше сонячне проміння, і раптом ударилося грудьми об мертве дзеркало. Дзеркало дзенькнуло й налилося по вінця ранком. Жінка не прокинулася, але усміхнулася світлу і стала молода й гарна.
Тоді заіржав біля хати кінь, він уже побачив, як далеко-далеко беруться під гору його господарі — дід і баба. Здається, вони були підхмелені, бо, пройшовши трохи, зупинялися, а дід незграбно намагався танцювати. Баба його сварила, дід же усміхався на весь рот, щось бабі веселе відказуючи. А тоді тицьнув пальцем, де стояла їхня хата. Однак обоє хати не побачили — її розчинило в промінні, як грудку цукру в склянці окропу, сонце. Сонце ж сиділо на одній із гір і вмивалося. Кінь витяг прозору шию і заіржав вдруге. Хтось невидимий пішов стежкою і почав розкидати навдокіл золоті горішки роси.
1965 р.