"Хто це, мала негідниця?" — здивовано спитала жінка.
"Та ота!" — ткнув пальцем убік хованець.
І жінка побачила залитий сонцем, але чомусь мокрий ґанок, а на ґанкові сиділа, натягши на колінця платтячко, що мов крила метелика, мала дівчинка, і та дівчинка поклала голівку на власні колінця і дивно її завернула, дивилася і погляд її був сумніший від сумного, як і тоді, в останні її хвилини у світі цьому, і на великих віях у неї тремтіли сльози.
"Що він таке каже? — спитала обурено жінка. —Чому він назвав тебе негідницею?".
"Бо я така є, — сказала печально дівчинка. — Бо я й справді тебе не відпускаю, через це ти й недужа. А негідниця я тому, що хочу, аби ти прийшла до мене й ніколи вже мене не покидала. А він, цей гицель, мені того боронить. Але я йому не вірю, що я негідниця. Бо хіба це зле, коли хочу бути зі своєю мамою?"
"Зле! — гукнув хованець. — Бо ти мертва, а вона жива!"
І він знову повернувся до жінки, шаркнув ніжкою, по-старомодному вклонився і розтяг в усмішці рота.
"Чи ж хочете вмерти, мадам? — спитав він. —Зрештою, можете мені не відповідати. Ліпше заграймо в піджмурки. Коли знайдете мене й затракаєте, помру я, коли ж ні — помрете ви. То як?"
"Грайся, мам! — радісно закричала дівчинка з ґанку. — Я тобі підказуватиму!"
І вони пішли, а може, попливли порожніми вулицями: попереду хованець, а за ним, ступаючи слід у слід, дівчинка, а за нею, ніби тінь, і вона. І дійшли до гори, в яку було вставлено велике дзеркало, хованець витяг із кишені стародавнього ключа, всадив його у дзеркало, і дзеркало-двері відчинилися — побачила вона безконечний, круглий сутерен, як у метро, і синю траву з протоптаною стежкою на ній, і жовті квіти кульбаб, наче зорі.
"Жмуріться, мадам!" — сказав хованець.
Вона замружилася, а коли розплющилася, хованця в сутерені не було, стояла тільки дівчинка у платтячку, як крила метелика, і мовчки показувала пальчиком на стіну, хоч пройми у стіні й не було.
Жінка взялася руками за стіну, і розсунула її як завісу, і побачила наповнену паром залу, а в ній безліч голих чоловіків із тазиками, які милися. І дзюрчали там струмені води, що лилися, розсипаючи краплі, зі стелі, і чути було гострі покрики. В жінки запалало обличчя і вона рвонулася назад, відпустивши завісу-стіну.
"Не бійся, мам, — дзвінко сказала дівчинка. — Там тільки голі чоловіки, а він поміж них заховався. Зайди, візьми його за вухо й виведи. А тоді затракай."
Вона відчула, що їй паморочиться голова. "Стривай! — сказала дихавично. — Коли затракаю його, помре він, а не я. А ти хочеш..."
"Але ти ж тоді виграєш, мам!" — дзвінко сказала дівчинка.
"Тра-та-та! — почула вона за собою. Обернулася й побачила усміхнену пичку хованця. — Ви програли, мадам!"
"Так нечесно! — закричала дівчинка. — Нечесно! Грайте ще раз!"
"Гаразд! — сказав хованець і підсьорбнув носом. —Жмуріться, мадам, але не підглядайте."
Жінка зажмурилася вдруге, а коли розплющилася, дівчинка показувала пальчиком на стіну протилежну. Жінка розхилила і цю стіну, ніби завісу, і побачила кімнату з величезною ванною, в якій кипіла вода, і плавала в тій ванні здоровенна жаба, роздуваючи пухирі на щоках, і рот у жаби був надмір широкий, і розсувався в усміху.
"Не можете мене затракати, мадам, — сказала жаба. — Бо я вже не хованець, а самі бачите хто. Ха-ха-ха!"
І той сміх страшно розлупився в порожньому су-терені, і жінка побачила, що він, цей круглий коридор, починає звужуватися, стискатися і стягуватися. І вона злякано почала відступати назад, щоб ці стіни її не розчавили, тим більше, що й дівчинки в сутере-ні вже не було. І вдарилася спиною об дзеркало, і те розчинилося. Тоді побачила вона, що сутерен тягнеться не горизонтально, а знову став сторч, і зробився тут, у кімнаті, ніби цямриння криниці, горішній край якої й покривало дзеркало. Жінка зирнула в нього і побачила, що труба зовсім вузька й довжелезна, а по той бік приклалося до неї велетенське око, ніби дивилося у трубу підзорну. І те око на дні криниці стало диміти і сльозоточити, й уздріла вона чоловічка в зіниці ока, який ніби в болоті провалювався однією ніжкою чи другою, а може, те болото місив. І впізнала вона хован-ця, бо хто ж то міг бути іще?
"Не мучте мене, не мучте!" — закричала жінка в трубу, і її голос раптом розбився на скляні і лискучі кавалки, які почали падати, б'ючись об сині, ніби хо-ванцева одежа, стінки...
Було парко. Жінка лежала на ліжку, безсило розкинувши руки й дивилась у стелю, якої не було. Поруч тахкотів, наче маленький трактор, годинник, горло їй чавила спазма. Сльози розсипалися по щоках, і вона знову подивилась на дзеркало. В нього входив, як крізь двері, хованець.
"Оп-ля, мадам! — сказав він, шаркнувши віжкою і по-старомодному вклоняючись. — Програли, шановна, егеж? Кінчимо гру?"
"Як?" — спитала самими вустами.
"Просто, — сказав весело хованець. — Дивіться, що з мене буде".
І в нього почали витягатися, ніби гумові, руки, дотяг-лися до її тіла, пробігли по ньому, як дві миші, дотяг-лися до горла і зчавили, аж не могла вона дихати. Тоді попливло чи полізло їй спершу по нозі, потім по животі до грудей довге, слизьке, шарудяве тіло, і присмок-талося холодним ротом до перса з лівого боку, де було серце, і серце почало кидатися, як зловлена пташка! Тоді вона закричала від жаху, вискітливо, безумно і страшно. "Не чіпай мами! — почувся дитячий зойк. —Відпусти її!"
"А ти її покинеш?" — спитав глухий голос хованця.
І тут почувся дитячий плач, невтішний, важкий зі схлипами. І цей плач почав даленіти й тихшати, ніби дівчинку відносила якась темна хвиля. І дзеркало спалахнуло вогнем, вогонь стрибав по його лискучій, як вода, поверхні, і дитячий крик із плачем уже перетворився на тоненьку золоту нитку, яка ось-ось обірветься. Зрештою, вона й обірвалася, при цьому почувся звук, ніби тріснула струна на гітарі.
Жінка відчула, як розтислися в неї на шиї липкі руки-кліщі, як холодний рот відпустив її персо. Перевела очі на вікно — воно поволі проявлялось у її зорі, мов фотокартка у проявнику. Знала, що так народжується ранок, тож сльози її попливли в той ранок, бо приносили їй звільнення. Ще не прокинулася дорешти, ще їй було лячно, але морочна ніч закінчилася.