немов застогнало велике дзеркало, яке стояло в цій кімнаті, — єдина міська річ хати. І їй здалося, що в глибині дзеркала засвітився вогник. Вогник, затулений ледь-ледь прозорою хусткою.
Зашкряботіло знову, але цього разу звук був реальний і зрозумілий.
"Миша, — подумала вона. — Фу, дурна! Це ж миша!"
Полегшено передихнула. Але їй здалося, що не сидить, а таки висить у чорній густині, так само, як недавно дівчинка, що вона розчиняється в темряві і хтозна, як звідціля вибереться. Адже все почало повторюватися, все, від чого тікала і що не давало жити вдома. Не оповідала навіть чоловікові про свої важкі ночі, про видіння свої і жахи, бо після того, як дівчинка вмерла, вони не спали разом — надто була неспокійна, кидалася й стогнала, а чоловікові треба було відпочити. Отоді й починала боліти їй голова.
"Ой, як мені болить голова, уявити не можеш!" —скаржилася вона чоловікові й похитувалася, ніби маятник. — Піди до лікаря, — сказав їй чоловік. — Або ж я покличу Денисюка".
Денисюк і був їхнім приятелем-лікарем, і саме він приписав їй як лік спокій і тишу. Врівноваженість і безтурботність, розваги, екскурсії, що завгодно, аби лишень змінити обстановку. Зміна обстановки — це і значить щось у собі забути. Забути те, що не забувається.
"Я таки вийду з хати, — подумала жінка, — бо тут нічим дихати".
Але за стіною знову хтось пройшов, і вона прикусила злякано губу. Чи не кінь це відв'язався і блукав в темряві довкола хати?.. Знову лягла, і безсонні ночі прийшли до неї всі разом, а їх вона не доспала стільки, що бачилося чорне поле із сірими постатями тих ночей. Заплющилася: далеко-далеко на небокраї, ніби чорний жучок, стояв її чоловік, звів руку і, здається, вітав її. Але між нею і ним стовбичило безліч сірих постатей, безліч безсонних ночей, тих, коли так важко боліла їй голова, коли з сусідньої кімнати хропів чоловік, коли вона вставала і відчиняла вікно — не було, як і тепер, чим дихати. І вривалися в помешкання нічні шуми міста, гуркіт автомобілів і далекий дзенькіт самотнього нічного трамваю. Ще далі тахкав поїзд, мчав у ніч, намацуючи дорогу гарячими очима прожекторів, а жінка вдихала сухе повітря зі слабким присмаком бензинового перегару і не могла надихатися...
Раптом пожаліла, що не пішла зі старими на весілля, там грають музики, розпалені трунком люди сплелися в обіймах і шалено трусяться у танку — там веселе безсоння й радість, пристрасні погуки, жарти і сміх. Чому ж не пішла?..
Вечорами сідали разом на ґанку, дивилися на німотні гори, і жінка з упоєнням слухала повільні й химерні оповідини діда. Коли ставало прохолодно, клала на коліна коца, і її не вражав страх, яким віяло від розповідей старого. Ну, хоча б про хованця. Про мале страховисько з великими очима і з гострими вухами. З довгими руками, які вміють витягуватися, в торбі у нього безліч золотих горішків, якими він часом грається, а часом розкидає їх по світі. Було затишно сидіти і все це слухати, бо гори тоді дихали м'яко, все густіше сповиваючись у серпанкове вкривало, а на устах у жінки тоді лягала іронічна всмішка: чи ж може таке бути?
— Часом він стає вужем, — розповідав дід, — і жодні засуви й двері не перепинять його. Він проходить через стіни, як через воду, часом він — як тінь, часом шарудить мов миша, але його треба стерегтись.
Старий чомусь засміявся, може, подумав щось своє: хіба не можна розповідати, а думати про своє? Вона також розсміялася, хоч відчула легку тривогу. Бо щось увійшло тоді в неї, як подих леготу.
"Звідкіля все це знаєте?" — спитала наївно, а дід загадково звів брови. Було тихо й спокійно, перед цим жінка безтурботно прожила день, ходила горами, збирала квіти й афени і, як ніколи, мала на душі мир.
"Такі це милі-милі казки!" — сказала задумливо, накручуючи на пальця торочку із коца.
"А може, й не казки!" — сказав багатозначно дід...
її знову пробрав морозець, хоч у хаті було парко. Здалося, до скронь підлізло мале, закуте в доспіхи, з зеленим мосянжовим молоточком чудисько. Підіймало того молоточка й било — ось він, образ годинника! Годинник жив десь глибоко в темряві, дихав на всі свої залізні груди, і серце його дерев'яно стукотіло.
"Хай буде як є, — подумала жінка, відчуваючи, що її знову захитало на ліжкові. — Хай мучають мене сни, тільки б спати!.."
Не бажала повертатися додому зі своїм невитравним болем та безсонням, бо й чоловікові її нелегко, бо й він перестраждав важко, як і вона, хоча ні, не так. Він змирився швидше і, здається, вже давно заспокоївся, а те, що не може заспокоїтися вона, його трохи й дратує і вибиває з колії. Тому останнім часом між ними й пролягла тінь: вона ніби мстилася йому за забудькуватість болями й неспокоями, а він, ними переболівши, хотів миру.
Щось хвилювало її, і вона зирнула туди, де ховалось у темряві дзеркало. Онде воно, ледь-ледь світиться, п'є темряву і відбиває її від себе, дише, як живе, ховаючи в своїх глибинах образ її неспокою. Дзеркало пульсує на неї біострумами, здається, їх посилають до неї рідні її. Може, чоловік зараз стоїть біля розчиненого вікна й пускає в ніч сірі пасемка диму? А може, він у глибині душі радий, що вона поїхала,
бо скільки це може тривати? Подумала, що дзеркало — дивне вікно, а може, єдиний вихід із цієї кімнати, її ненадійний, але реальний збавлювач. Але що це там? Дзеркало промалювалось у темряві, ніби двері, розхилені навстіж, в них видно стало круглий, як тунель метро, сутерен. Сутерен освітлено блідим, ніби місячним, світлом, долівка поросла травою, через яку бігла стежка. Трава ж у сутерені росла синювата з жовтим відливом, а може, на ній розцвіли кульбаби? І справді, — кульбаби, жовті зірки. І в коридорі, в глибині його, жінка побачила хованця — мале страховисько з великою головою, з гострими вгорі вухами і з довгим кульчиком, що звисав із одного вуха, а замість камінця у кульчику — золотий горішок. Мав хо-ванець великі очі й плаского носа, широчезного, розсунутого від усміху. Ступав рахітичними ніжками, власне, дибав, в одній руці тримав торбину, а другою впиравсь об патеричку. І був без одежі; ні, тіло його обтягнуте лискучою, впритул пригнаною до тіла, тканиною, і вона, чи й тіло його, поблискували іскрами. Дибав і дибав, але залишався на місці, наче ноги його вгрузали в болото, а він тільки й того, що їх витягував — чорні босі ніжки, які ненастанно те болото місять. Хованець невідривно дивився на жінку, а вона на нього, й не могли відірвати одне від одного очей...