Вона надпила каву.
– Але я цілком певна, – додала вона, що не хочу досліджувати, де проходить межа між тим, коли на тебе тиснуть, і тим, коли про тебе остаточно забувають. Обійми мене.
Він обійняв її, відчуваючи, що йому неймовірно пощастило, і що він на це не заслужив.
Годину по тому він вийшов і виявив, що "Піца-Експрес" уже зачинена.
А Майкл Вентон-Вікс тим часом їхав до свого дому в Челсі. Сидячи на задньому сидінні таксі, він пустими очима дивився на вулиці та в повільному, задумливому ритмі тихо стукотів пальцями по вікну. Тук-тук-тук-і-тук-тук-і-тук-і-тук. Він був одним з тих небезпечних людей, які зазвичай м'які, піддатливі та слухняні – за умови, що отримують усе, що їм потрібно. А оскільки він завжди мав усе, чого хотів, і його це легко задовольняло, нікому ніколи не спадало на думку, що він може не бути м'яким, піддатливим і слухняним. Вам би довелося протиснутися поміж багатьма м'якими піддатливими частинами, щоб знайти частину, що не гнеться, як би ви на неї не тиснули. То була частина, яку всі ті м'які піддатливі частини мали захищати.
Майкл Вентон-Вікс був молодшим сином лорда Маґна – видавця, власника газет і надто поблажливого батька, під чиїм крильцем Майкл із задоволенням займався видавництвом власного журналу, що приносив збитки. Лорд Маґна був президентом видавницької імперії, що поступово, але не втрачаючи гідності, занепадала, а заснована була його батьком, першим лордом Маґна.
Майкл продовжував легко постукувати кісточками пальців по склу. І-тук-тук-і-тук-і-тук. Він згадав той жахливий, огидний день, коли його батька вбило електрикою, коли той чинив штепсель, і коли керівництво бізнесом взяла на себе його мати. Не просто взяла, а почала керувати з неочікуваною завзятістю та цілеспрямованістю. Вона дуже прискіпливим оком дослідила, як працювала компанія, і навіть глянула на бухгалтерські обліки Майклового журналу. Тук-тук-тук. Про фінансовий бік керівництва журналом Майкл знав рівно стільки, щоб уявляти, якими мають бути цифри, і він просто запевняв свого батька, що саме такими вони й були.
"Я не можу дозволити цій посаді перетворитися на синекуру. Зрозумій це, синку: ти маєш заробляти на своє життя, бо інакше як на це подивляться люди?" – казав його батько, і Майкл тоді кивав серйозно та починав вигадувати цифри для наступного місяця, чи коли там він мав видати черговий номер.
Але його мати була не така поблажлива. Анітрішечки.
Майкл зазвичай називав свою мати поза очі старою бойовою сокирою, але якщо порівнювати її з бойовою сокирою чесно, це мала б бути майстерно виготовлена, чудово збалансована бойова сокира з елегантним мінімумом витонченого гравірування, що закінчувалося трохи не доходячи до блискучого гострого леза. Один змах таким інструментом, і ви навіть не помітите, що по вас влучили, аж доки трохи згодом не спробуєте подивитися на годинник і не виявите, що у вас уже немає руки.
Весь цей час, будучи відданою дружиною та люблячою, але суворою матір'ю, вона терпляче (або ж з удаваним терпінням) чекала за кулісами. Тепер, коли її (змінімо на мить метафору) вийняли з піхов, усі тікали навсібіч.
Включаючи Майкла.
Вона твердо вірила в те, що Майкл (якого вона тихо обожнювала) був геть зіпсований у гіршому розумінні цього слова, і вона була рішуче налаштована покласти цьому край.
Не більше кількох хвилин їй знадобилося для того, щоб зрозуміти, що він кожного місяця просто вигадував фінансовий звіт, що журнал, яким бавився Майкл, був фінансовою кровотечею, з нього постійно надходили величезні рахунки за ресторани, таксі та витрати на персонал, які син пустотливо декларував як витрати виробництва. Усе це просто губилося десь у велетенських рахунках Маґна Хауза.
Тоді вона викликала Майкла до себе. Тук-тук-і-тук-і-тук-тук.
– Як ти хочеш, щоб я з тобою розмовляла, – запитала вона, – як зі своїм сином чи як з редактором одного з моїх журналів? Мене влаштовують обидва варіанта.
– Твоїх журналів? Ну, я твій син, але я не розумію…
– Добре. Майкле, я хочу, щоб ти подивився на ці цифри, – жваво сказала вона, даючи йому аркуш з принтера. – Ті, що зліва, показують реальні доходи та витрати журналу, а ті, що праворуч – твої цифри. Тобі нічого не здається дивним?
– Мамо, я можу все пояснити, я…
– Добре, – люб'язно сказала леді Маґна, – я дуже рада цьому.
Вона забрала в нього роздруківку.
– Отже. У тебе є якісь ідеї щодо того, як покращити справи цього журналу в майбутньому?
– Так, авжеж. У мене є ідеї. Я…
– Добре, – радісно усміхнувшись, сказала леді Маґна. – Що ж, у такому разі все добре.
– Ти не хочеш їх почути?
– Ні, не треба, любий. Я просто рада, що тобі є що сказати з цього приводу. Я певна, що новий власник "Фетома" буде радий тебе вислухати.
– Що? – приголомшлено спитав Майкл. – Ти хочеш сказати, що продаси "Фетом"?
– Ні. Я хочу сказати, що вже продала його. На жаль, отримала я за нього небагато. Один фунт стерлінгів і обіцяння залишити тебе редактором ще на три номери, після чого твою долю вирішуватиме новий власник.
Майкл стояв із витріщеними очима.
– Ну що ти, – розважливо казала його мати, – не могли ж ми продовжувати так, як було раніше. Ти завжди погоджувався з батьком, що ця посада не має бути твоєю синекурою. А оскільки мені було б надзвичайно важко повірити в твої вигадки або спростувати їх, я вирішила перекласти цю проблему на когось, хто матиме з тобою більш об'єктивні стосунки. А зараз у мене запланована інша зустріч, Майкле.
– Але… кому ти його продала? – белькотів Майкл.
– Ґордону Вею.
– Ґордону Вею! Але ж заради Бога, мамо, він…
– Йому дуже кортить стати меценатом мистецтв. Думаю, його наміри серйозні. Я певна, що ви з ним чудово порозумієтеся. А зараз вибач…
Майкл стояв на своєму:
– Я ще ніколи не чув нічого настільки обурливого! Я…
– Ти знаєш, ці самі слова сказав і пан Вей, коли я показала йому ці цифри, а потім висунула вимогу, щоб тебе залишили редактором на три місяці.
Майкл гнівався, почервонів, грозив пальцем, але так і не зміг вигадати, що йому ще сказати. За винятком лише:
– А що було б, якби я сказав розмовляти зі мною як з редактором одного з твоїх журналів?