– Річарде, – сказав він, – я… Читав твою статтю в… "Фетомі". Про музику та…
– Фрактальні ландшафти, – коротко сказав Річард.
Він не хотів розмовляти з Майклом, і тим більше не хотів бути втягнутим у розмову про клятий Майклів журнал. Точніше, про журнал, що колись був Майклів. Саме в цей аспект розмови Річардові не хотілося бути втягнутим.
– Гм, так. Це, звісно, дуже цікаво, – казав Майкл властивим йому оксамитовим, надто згладженим голосом. – Форми гір, форми дерев, і все інше. Рецикльовані водорості.
– Рекурсивні алгоритми.
– Так, авжеж. Дуже цікаво. Але неправильно, зовсім неправильно. Я маю на увазі для журналу. Це ж, врешті-решт, мистецьке видання. Я, звісно, ніколи б не дозволив таке. Росс усе споганив. Повністю. Йому треба піти. Він має піти. Він позбавлений чутливості, він крадій.
– Він не крадій, Середо, це повна нісенітниця, – різко сказав Річард, раптом взявши участь у тому, в чому вирішив участі не брати. – Він аж ніяк не пов'язаний з тим, що тебе вигнали. У цьому винна виключно твоя дурість, і ти…
Почувся різкий вдих.
– Річарде, – сказав Майкл дуже м'яким і тихим голосом. Сперечатися з ним було все одно як заплутатися в парашутному шовку. – Мені здається, що ти не розумієш, наскільки важливо…
– Майкле, – лагідно, але твердо сказала С'юзан, тримаючи відкриті двері.
Майкл Вентон-Вікс слабко кивнув і наче здувся.
– Твоя книга, – додала С'юзан, простягаючи йому маленький том про церковну архітектуру Кента.
Він взяв книгу, пробурмотів щось на кшталт подяки, озирнувся навколо, неначе раптом збагнув щось дивне, потім взяв себе в руки, кивнув на прощання та вийшов.
Лише раптово розслабившись, Річард збагнув, яким він був напруженим до того, як пішов Майкл. Його завжди обурювала приязнь, яку С'юзан мала до Майкла, і яку вона завжди намагалася приховати своїм грубим ставленням до нього. Можливо, саме в цьому й була причина.
– С'юзан, що я можу сказати?.. – затинаючись, почав він.
– Для початку ти міг би сказати хоча б "Ой". Ти навіть цього мене не удостоїв, коли я тебе вдарила, а я вважала, що била сильно. Боже, як тут холодно. Чому вікно відчинене?
Вона пішла закривати вікно.
– Я ж казав тобі. Я в нього заліз, – сказав Річард.
Він сказав це таким голосом, ніби очікував, що вона після цього здивовано обернеться до нього.
– Чесно, – сказав він. – Як у тій рекламі з шоколадом, тільки коробку з цукерками забув… – він боязко знизав плечима.
Вона здивовано подивилася на нього.
– Що в дідька на тебе найшло? – сказала вона. Вона висунула голову з вікна та подивилася вниз. – Ти міг убитися, – сказала вона, знову повернувшись до нього.
– Ну-у… так, – сказав він. – Просто це здавалося єдиним способом… не знаю, – він опанував себе. – Адже ти забрала в мене ключ.
– Так. Бо мені остогидло, що ти приходиш до мене й береш у мене продукти, замість того, щоб самому в магазин сходити. Річарде, ти справді заліз по цій стіні?
– Ну, я хотів бути тут, коли ти повернешся.
Вона спантеличено хитала головою.
– Було б набагато краще, якби ти був тут, коли я виходила. Це тому на тобі цей брудний старий одяг?
– Так. Ти ж не думаєш, що я був так вдягнений у Коледжі святого Цедда?
– Я вже не знаю, що ти вважаєш розумною поведінкою.
Вона зітхнула та понишпорила в маленькій шухляді.
– Тримай, – сказала вона, – якщо це може тобі життя врятувати, – і дала йому два ключа на кільці. – Я надто стомилася, щоб сердитися. Вечір під натиском Майкла знесилив мене.
– Я ніколи не розумів, навіщо ти його терпиш, – сказав Річард, ідучи за кавою.
– Я знаю, що тобі він не подобається, але він милий і вміє бути чарівним у свій сумний спосіб. Зазвичай це дуже заспокоює – бути поруч із тим, хто настільки захоплений собою, бо в такому разі від тебе нічого не вимагається. Але він одержимий думкою, що я можу щось зробити стосовно його журналу. Я, звісно, не можу. В житті так не буває. Але мені шкода його.
– А мені – ні. Усе його життя йому все давалося дуже, дуже легко. Йому досі все дається дуже легко. У нього просто відібрали його іграшку, от і все. Хіба це несправедливість?
– Річ не в тому, справедливо це чи ні. Мені його шкода тому, що він засмучений.
– Авжеж, він засмучений. Ел Росс перетворив "Фетом" на справді дотепний, інтелектуальний журнал, який усім раптом захотілося читати. До нього там було лише незрозуміле белькотіння. Єдиним справжнім призначенням того часопису було надавати Майклові можливість пообідати та поспілкуватися з тими, хто йому подобався, під приводом, що можливо їм захочеться щось написати. Він жодного справжнього номера не видав. Весь цей журнал був фальшивкою. Він балував себе ним. Я не бачу в цьому нічого чарівного та захопливого. Вибач, я розбалакався про це, хоча не хотів цього.
С'юзан ніяково знизала плечима.
– Думаю, твоя реакція на нього занадто сильна, – сказала вона, – втім, я радше триматимуся від нього далі, якщо він і надалі тиснутиме на мене, щоб я зробила те, чого зробити просто не можу. Це так виснажує. Слухай, я рада, що в тебе був кепський вечір. Я хочу поговорити про те, що ми робитимемо на ці вихідні.
– А, – сказав Річард, – ну-у…
– О, спочатку мені краще перевірити повідомлення.
Вона пройшла повз нього до автовідповідача, прослухала перші секунди повідомлення Ґордона, а потім раптом вийняла касету.
– Не хочу я цим займатися, – сказала вона та дала касету Річардові. – Можеш просто відразу віддати її завтра в офісі С'юзан? Щоб їй не їздити. Якщо там є щось важливе, вона мені скаже.
Річард кліпнув, сказав "Так" і поклав плівку в кишеню, тремтячи від захоплення несподіваним порятунком.
– Отже, щодо вихідних… – сказала С'юзан, сідаючи на канапу.
Річард витер піт з чола.
– С'юзан, я…
– Боюсь, я мушу працювати. Ніколя захворіла, і мені наступної п'ятниці доведеться замінювати її у Вігмор-Холлі. Там мають бути уривки Вівальді та Моцарта, які я не дуже добре знаю, а це, боюсь, означає, що на ці вихідні мені потрібно багато репетирувати. Вибач.
– Ну, взагалі-то, мені теж треба працювати, – він сів біля неї.
– Я знаю. Ґордон весь час наполягає, щоб я стимулювала тебе. Мені це не подобається. Мене це не стосується, до того ж ставить мене в дурне становище. Я втомилася від того, що всі на мене тиснуть, Річарде. Добре, хоч ти цього не робиш.