Хмара

Страница 3 из 17

Джон Фаулз

Раптом на тому боці озвався соловей. Аннабела роздивлялася свої любки, торкнулась однієї й нахилилася, щоб понюхати. Кетрін дивилась на схилену сестру. Обидві обернулися на голос Пітера.

— Це дикі орхідеї, — пояснила йому Аннабела. — Любки.

Пітер і трохи вища за нього косата Саллі проминули Кетрін, яка поступилася їм дорогою. В новоприбулих був розчарований і трохи розгублений вигляд, коли вони побачили, які маленькі і непомітні ті рослини.

— А де ж целофан і рожева стьожка?

Саллі засміялась, а Аннабела докірливо відмахнулася од Пітера. Кетрін миттєво зиркнула йому в обличчя, потім потупила очі.

— Слухай, давай я понесу твій кошик, — запропонував Пітер.

— Він не важкий.

Пітер все ж забрав кошика:

— Борюся за емансипацію чоловіків.

Кет блідо посміхнулася.

Аннабела підвелась. Озвалася Кандіда, яка кликала їх з-за дерев, пишних французьких дерев; то був юний, владний, пронизливий англійський голос:

— Прегарна ящірка. Вся зелена.

***

Вони зібралися всі — п'ятеро дорослих і троє дітей, і разом поплентали далі то в затінку, то на сонці; три жінки й діти йшли трохи попереду, а чоловіки, забалакавшись, відстали; з сонця в затінок, а тоді знов на сонце, лишаючи воду ліворуч, у холодку розмовляючи, а на сонці замовкаючи. Голос — ворог думки, тобто не думки, а мислення. Можна було (благословенний захисток) побачити, як Кетрін здобувається на силі, посміхається Саллі через плече сестри, і навіть про щось її запитує, наче знехотя граючи в пінґ-понґ… Безглузда гра, ну та що вдієш, коли Бела за це, коли сам день наполягає. Жінки намагалися непомітно підслухати крізь гомін власних голосів, про що балакають чоловіки в них за спиною. Скидалось на те, що "зустріч" неофіційно почалася. Завівся, звичайно, Пітер, якого постійно кортіло щось налагодити, узгодити, організувати; поки не пропав гарний шанс, як змія в заростях жовтого іриса. Так скупа людина заклякає, бачачи, як розходяться її гроші, посміхається й страждає, а потім зламується.

Ключем до всього, казав Пітер, був кут зору, зачіпка, на якій можна побудувати програму. Якесь пояснення, справді, — чому така сила людей купує собі будинки в цьому районі? Чи викликане це, наприклад, чисто фінансовими причинами? А може, то форма втечі від дійсности? Просто мода: куди всі, туди і я?

Пітер випалював ідеї, майже не слухаючи відповідей Пола; вже можна було відчути марність цеї розмови, всієї метушні, нескінченного планування й обговорення того, що вийшло б не гірше без усякого планування й базікання, так, як передаються новини: швидко, експромтом і з певним розрахунком на талан. Потрібно щось на кшталт поглибленого дослідження, казав він, а не просто барвисті картинки: дивіться, мовляв, он як деяким людям щастить. Без усього цього барабанного бою.

Кандіда заверещала, коли перед ними голубою блискавкою злетів і понісся водомороз.

— Я перша його побачила! Правда ж, мамо?

Неначе непотрібний курсив, який підкреслює те, що й так очевидне.

— Мені анітрохи не потрібні п'ятдесят хвилин гарних картинок, — наполягав Пітер, ніби ті картинки могли бозна-як зашкодити його кар'єрі. — Що в результаті втрачаєш, так це те, чого і в найкращі часи трохи бракувало, — почуття послідовності. Наприклад, я мушу виконати дію "Б", хоча вона й не має ніякого особливого призначення, краси або сенсу, бо стоїть посередині між діями "А" та "В".

А тепер усе розсипалося на крихітні острівки, не сполучені між собою, і не було дальших островів, для яких той, що на ньому стоїш, був би приступкою, зупинкою на дорозі, необхідним етапом. Крихітні острови, розкидані у своєму власному безкрайому морі, їх проходиш з кінця в кінець за хвилину, максимум — за п'ять, а потім виринає інший, але точнісінько такий же острівець з такими само голосами, масками і порожнечею, що криється за словами. Трохи змінюються тільки настрій та оточення, а поза тим — нічого, й однаково боїшся як відстати, так і вийти наперед, — боїшся й минулих, і майбутніх островів. Захоплюєшся мовними, літературними теоріями, ілюзіями, а ще безглуздими фантазіями. Раптом ніби сниться, що ти — це книжка без останніх розділів: застряла назавжди на недописаній сторінці, де кохане обличчя схиляється над дикими орхідеями, голос у тиші, ідіотський жарт — і ти застигаєш повік-віки, як на поганій фотографії. І єдиний, хто розуміє, — це Бела, — витончена корова, а Пол, непроникний, схожий на бика Пол… справді не знаєш, що ти тут робиш.

Але не знаєш і причини, задля якої треба бути деінде, якщо не для того, щоб зрештою виявити в собі бажання повернутися сюди. Можливо, послідовність — це просто наявність бажань, затишного й яскравого ланцюжка вуличних ліхтарів перед очима. Найстрашніше — відмовитись назавжди від кохання. Навіть якщо б він повернувся… скрізь самі умови. Нічого не вибачати, нічого не давати і нічого не хотіти — ось справжній сенс усього; примиришся з тим, що тебе передають як посилку, з одного острівця на інший, а ти спостерігаєш, судиш та ненавидиш… А може, кидаєш виклик? Можете здивувати мене, довести, що я помиляюсь, знову нанизати на нитку острівці?

Треба сховати це враження. Адже не годиться, щоб хтось скористався з твого страждання…

***

Вони зупинилися там, де круті схили пагорбів підходили до берега, вістуючи вузький звір попереду; річка тут швидше струмилася між каменів, а землю навіть французькі селяни вважали непридатною для обробітку. Трохи вище за течією незграбно громадилася мальовнича група величезних сірих валунів, немов стадо кам'яних слонів на водопої. Бела вибрала над берегом місце, маленьку рівну галявинку під буком, де були й притінок, і сонце; вклякла й заходилась розпаковувати кошики. Саллі й Кетрін їй допомагали. Пол дістав дві пляшки вина та бляшанки кока-коли й поніс їх у воду охолодити. Дівчатка йшли слідом, потім поскидали сандалі й обережно ступили, повискуючи, в мілку протоку, що бігла серед каміння. Тимчасом Пітер із сином пройшли трохи далі. Пітер, здається, мав зо дві вільні хвилини, щоб погратися в батька, оскільки все, що хотілось, було висказано, про бізнес подбано і ранкове самоутвердження завершено.