Хмара

Страница 2 из 17

Джон Фаулз

— Я не можу її розкусити. Вона мов німа.

— Мене застерігали…

Саллі зиркнула на нього:

— Вона тобі подобається?

— Таке скажеш.

— Вчора ти цілий вечір дивився на неї.

— Щоб зробити приємність. Ти не можеш ревнувати за той вечір.

— Я не ревную. Просто цікаво.

Він притяг її до себе:

— Все одно спасибі.

— Я думала, чоловіки люблять тихе болото.

— Жартуєш. Адже вона ламає комедію.

Саллі спідлоба позирнула на Пола. Він знизав плечима; потім хмикнув і посміхнувся своєю прикушеною посмішкою. Саллі відвернулась.

— Я б поводилася так само. Якби ти вчинив мені щось подібне. (Пол поцілував її волосся.) Свинюка.

— Хіба на цьому світ зійшовся?

— Ти хочеш сказати, що ти б на таке начхав? Якби це зробила я?

— Серце, адже людина не повинна…

— Ти б завалився до ліжка з новою теличкою.

— У невідпорній чорній піжамі.

Вона відтрутила його, але не змогла втримати посмішку. На Саллі була темно-коричнева безрукавна кофточка навипуск і штани-кльош у рожеву, білу й чорну смужку, які звабливо облягали задерикуваті сідниці. Вона аж надто часто стріпувала своїм довгим світлим волоссям. Обличчя в неї було якесь по-дитячому беззахисне й м'яке. Вона збуджувала в юрбі бажання зґвалтувати. Романіст П'єр Лакло обезсмертив її. Навіть Пол (хто має очі, той бачить) поглядав на неї, уособлення супермодної коханки, маріонетки в наскрізь фальшивих п'єсках. Пітер узяв її за руку. Вона подивилася просто себе й сказала:

— Том принаймні бавиться… Прикро все-таки: він дивиться на мене так, неначе не знає, що я за одна. — Пол стиснув її долоню.

— Я бачу, Аннабела за пару годин краще собі з ним порадила, аніж я за три дні.

— Ще б пак, у неї багата практика. В його віці вони всі однакові: егоїстичні байстрюки. Ми всі замінюємо йому друзів-хлопчаків. Він так розглядає всіх людей.

— Я старалася, Пітере.

Він ще раз поцілував її в маківку, потім провів рукою по спині й по сідницях.

— Може, не обов'язково чекати до вечора?

— Жеребець.

І все ж вона завихляла задком і посміхнулася.

Попереду Аннабела завела розмову з Кетрін, яка надягла білі джинси "леві" та рожеву сорочку і несла на плечі червоно-смугасту вовняну грецьку торбу.

— Ти могла не йти з нами, Кет.

— Та все гаразд.

— Тоді спробуй поменше мовчати. Добре?

— Мені нічого казати. Я нічого не можу придумати.

Аннабела переклала кошик у другу руку, нишком позирнула на сестру.

— Що я можу зробити? Вони мають побути з нами.

— Я знаю.

— Не треба підкреслювати це.

— Мені шкода.

— Пол повинен…

— Бело, я все розумію.

— І вона принаймні робить, що може.

— Я не вмію відгороджуватись за усміхненим обличчям. Як ти.

Кілька кроків минули мовчки.

Кетрін озвалася:

— Це несправедливо… — А після паузи: — Чуже щастя. Коли почуваєшся зайвою. На решту життя.

— Це минеться. — Сестра додала: — Якщо ти постараєшся.

— Ти зовсім як мама.

Аннабела посміхнулась:

— І Пол завжди на це скаржиться.

— Який розумний Пол.

— Падлюка він.

— Я тебе за язик не тягла.

— Не махлюй.

Кетрін відповіла усміхом на її швидкий погляд.

— Стара дурка Бела? З її нестерпним чоловіком, нестерпним домом і нестерпними дітлахами? Ну хто, хто їй може позаздрити?

Аннабела зупинилась, одна з її звичайних сценок:

— Кет, адже я не така!

— Така самісінька. І я б дуже хотіла заздрити тобі. — Вона кинула через плече: — Ти принаймні справжня.

Аннабела крокувала позаду.

— В кожному разі, Кандіда дійсно жахлива. Я просто мушу щось із нею зробити. Це все його ясновельможність. Він лише й знає свій "перехідний вік". Тобто, відчепіться від мене, заради Господа, з моїми дітьми.

Кетрін посміхнулась. Аннабела сказала:

— Це не смішно. Ніяк не второпаю, все-таки, чому ти так на них заповзялася?

— Бо вони знецінюють усе.

— Менше, ніж ти недооцінюєш.

Це змусило Кетрін на якусь мить замовкнути.

— Дешеві людці.

Бела докинула:

— Але ти ж навіть не знаєш їх, а, як на мене, вона дуже мила.

— Як киця?

— Кет!

— Терпіти не можу артисток. А надто поганих.

— Вона так старалася догодити вчора ввечері. (Кетрін ледь помітно знизала плечима.) Пол вважає, що Пітер страшенно розумний.

— На безриб'ї.

— Ти просто нестерпний інтелектуальний сноб.

— Я не звинувачую Пола.

— Але вони наші друзі. В усякому разі — Пітер.

Кетрін обернулася до Бели, зсунула на ніс окуляри і хвильку дивилася їй в очі: адже ти прекрасно знаєш, що я про це все думаю. Знову запала мовчанка, з-поміж дерев попереду долинали дитячі голоси.

Аннабела пропустила Кетрін по вузькій стежці й сказала їй у спину:

— Які жахливі речі ти вишукуєш у людях. Кому це потрібно?

— Хіба люди такі бувають?

— Ти просто знайшла собі винних. Як здається.

Кетрін не відповіла.

— Саме знайшла винних.

Ззаду вона бачила, як Кетрін киває, але то була не згода, а сарказм. Стежка поширшала, й Бела наздогнала Кетрін, простягла руку й торкнулася її рожевої сорочки:

— Гарний колір. Дуже вдала покупка.

— А зараз я бачу тебе наскрізь.

Ну й сміх, ну й жах: важко втримати посмішку.

— Кетрін! Хіба так розмовляють із старшими!

Уредна Бела манірилася, прагнучи дошкулити, нагадати, як та плакала від злости, а в цілому світі була одна-єдина нормальна людина, яка все розуміла. До якої зараз простягаєш руку, відчуваєш потиск — а потім такий дешевий жіночий егоїзм; як же її тоді ненавидиш (як хтось казав, обсидіан під молоком), коли ти розкриваєшся, а воно відвертається, неначе то був жарт, просто гра…

— Подивись, Кет! Ось мої любки.

І Аннабела попрямувала до залитої сонцем галявинки обік стежки, де серед трави височіло п'ять-шість струнких стебел з ніжними білими квітами, й стала навколішки біля двох найвищих, забуваючи про все на світі. Кетрін зупинилася поруч.

— Чому це вони твої?

— Бо це я знайшла їх торік. Хіба не гарні?

Белі минало тридцять перший, на чотири роки більше, ніж сестрі; вона була гарніша, повніша й кругліша видом, мала бліде лице й руде волосся, виразніший ірландський тип і матові сіро-зелені очі, хоча сестри успадкували ірландську кров лише від бабусі, ніколи не жили в Ірландії й розмовляли англійською без акценту.

В старому брилі та кремовій сукні з широкими рукавами вона трохи скидалася на матір родини, на ексцентричну, ультрасучасну письменницю; Бела завжди ховалася в холодок, бо її веснянкувата шкіра боялася сонця. Вирахувана недбалість убрання й разом з тим якась ніби випадкова елеґантність робили її не схожою на інших, і всі жінки, які сходилися з нею ближче, зрештою починали заздрити… і недолюблювати; адже це непорядно — залишати в інших глибше враження, ніж якась патентована модниця.