— Ну що ж, ходім…
Обличчя в нього було як і раніше, немов нічого й не сталося. Вони йшли вздовж прозорої стіни, а Корній казав:
— Зараз ми опинимось у зовсім іншому місці. Опинимося, розумієш? Не перелетимо, не переїдемо в інше місце, а просто опинимось там, май на увазі…
Позаду голосно зареготали на кілька голосів. Гаґ,спалахнувши, озирнувся. Ні, сміялися не з нього. На них взагалі ніхто не дивився.
— Заходь, — сказав Корній.
Це була кругла будка на зразок телефонної, тільки стінки вона мала не прозорі, а матові. До будки вели двері, і звідти тягло запахом, який буває після сильної грози. Гаґ несміливо ступив досередини, Корній втиснувся слідом, і дверний проріз зник.
— Я потім поясню тобі, як це робиться, — говорив Корній. Він неквапно натискав клавіші на невеликому пульті, вмонтованому у стіну. Такі пульти Гаґ бачив на арифметичних машинах у бухгалтерії школи. — Ось я набираю шифр, — продовжував Корній. — Набрав… Бачиш зелений вогник? Це означає, що такий шифр доцільний, а фініш вільний. Тепер вирушаймо… Ось ця червона кнопка…
Корній натиснув на червону кнопку. Щоб не впасти, Гаґ учепився за його светр. Підлога ніби зникла на мить, а потім з'явилася знову, і за матовими стінками раптом стало світліше.
— Все, — сказав Корній. — Виходь.
Залу не було. Був широкий, яскраво освітлений коридор. Літня жінка у блискучій, наче ртуть, накидці відійшла набік, даючи їм дорогу, суворо зміряла поглядом Гаґа, поглянула на Корнія — обличчя її раптом здригнулося, вона квапливо пірнула в будку, і двері за нею щезли.
— Прямо, — сказав Корній.
Гаґ пішов прямо. Тільки зробивши кілька кроків, він тихенько перевів подих.
— Одна мить — і ми за двадцять кілометрів, — сказав Корній у нього за спиною.
— Вражаюче… — відгукнувся Гаґ. — Я не знав, що ми вміємо такі речі…
— Ну, припустимо, ви ще не вмієте… — заперечив Корній. — Сюди, праворуч.
— Ні, я мав на увазі — в принципі… Я розумію, все засекречено, але для армії…
— Проходь, проходь. — Корній підштовхнув його у спину.
— Для армії така штука незамінна… Для армії, для розвідки…
— Так, — промовив Корній. — Зараз ми перебуваємо в готелі. Це мій номер. Я тут жив, поки тебе лікували.
Гаґ роззирнувся. Кімната була велика і цілком порожня. Жодних слідів меблів. Замість передньої стіни — блакитне небо, інші стіни різнокольорові, підлога біла, стеля, як і у шпиталі, в різноколірну клітинку.
— Давай поговоримо, — сказав Корній і сів.
Він мав би впасти своїм сухорлявим задом на цю білу підлогу. Але підлога випнулася назустріч його падаючому тілу, немовби обтекла його й перетворилася на крісло. Щойно цього крісла не було. Воно просто миттєво виросло. Прямо з підлоги. Просто на очах. Корній закинув ногу на ногу, звично обхопивши маслакуватими пальцями коліно.
— Ми тут багато сперечалися, Гаґу, — промовив він, — як із тобою бути. Що тобі розповісти, що від тебе приховати. Як зробити, щоб ти, Боже борони, не звихнувся…
Гаґ облизнув пересохлі губи.
— Я…
— Пропонувалося, наприклад, залишити тебе на ці три-чотири місяці непритомним. Пропонувалося загіпнотизувати тебе. Багато різних дурниць пропонувалось. Я був проти. І ось чому. По-перше, я вірю в тебе. Ти — сильний, тренований хлопець, я бачив тебе в бою і знаю, що ти можеш багато чого витримати. По-друге, для всіх буде краще, якщо ти побачиш наш світ… нехай навіть тільки шматочок нашого світу. Ну, а по-третє, я тобі чесно скажу: ти мені можеш знадобитися.
Гаґ мовчав. Ноги йому задерев'яніли, закладені за спину руки він стиснув з усієї сили, до болю. Корній раптом подався вперед і сказав, немов заклинаючи:
— Нічого страшного з тобою не сталося. Нічого страшного з тобою не станеться. Ти в цілковитій безпеці. Ти просто здійснюєш подорож, Гаґу. Ти в гостях, розумієш?
— Ні, — сказав Гаґ хрипко.
Він повернувся і пішов просто в блакитне небо. Спинився. Подивився. Стиснуті кулаки його побіліли. Він зробив крок назад, другий, третій і задкував доти, поки не вперся лопатками.
— Отже… я вже там? — сказав він хрипко.
— Отже, ти вже тут, — сказав Корній.
— Яке ж у мене завдання?.. — запитав Гаґ.
Розділ III
Коротше кажучи, хлопці та дівчата, влип я так, як до мене не влипав ще, мабуть, жоден Бійцівський Кіт. От сиджу я зараз на розкішній галявині по шию у м'якій травці-муравці. Довкола мене — благодать, справжній курорт на озері Заґґута, тільки самого озера немає. Дерева — ніколи таких не бачив: листя зелене-зелене, м'яке, шовковисте, а на гілках висять здоровенні плоди — грушами називаються — смакота, і їж скільки влізе. Ліворуч від мене діброва, а просто переді мною дім. Корній каже, що сам його своїми руками збудував. Можливо, не знаю. Знаю тільки, що коли мене призначили на варту біля мисливського будиночка його високості, так, там теж був дім — розкішний будинок, і будували його ве-е-ликі голови, але куди йому до цього. Перед будинком басейн, вода чиста, як побачиш — пити хочеться, купатися страшно. А довкола — степ. Там я ще не був. І поки що не кортить. Не до степу мені зараз. Мені би зараз зрозуміти, якою мовою я думаю, зміїне молоко! Бо ж від самого народження ніяких мов, крім рідної алайської, я не знав. Військовий розмовник — це, звісно, не в рахунок: всілякі там "руки вгору", "лягай", "хто командир" і таке інше. А тепер от ніяк не можу второпати, яка ж мова мені рідна — ця-от їхня російська чи алайська. Корній каже, що цю російську в кількості двадцяти п'яти тисяч слів та різних там ідіом[3] у мене запхали за одну ніч, поки я спав після операції. Не знаю. Ідіома… Як це буде алайською? Не знаю.
Ні, я ж спочатку що подумав? Спецлабораторія. Такі в нас є, я знаю. Корній — офіцер нашої розвідки. Дуже схожий. І готують вони мене для якогось особливо важливого завдання. Може, інтереси його високості розповсюдились на інший материк. А може, чорт забирай, і на іншу планету. Чому б і ні? Що я знаю?
Я навіть, дурень, спочатку думав, що все довкола — декорація. А потім день тут живу, другий — ні, хлопці та дівчатка, не виходить. Це місто — декорація? Синє це громаддя, що з'являється час від часу на обрії, — декорація? А жеровисько? Показати хлопцям це жеровисько — не повірять, не буває такого жеровиська. Береш тюбик, ніби із зубною пастою, витискаєш на тарілку, і на тобі — забулькотіло, засичало, і тут треба схопити другий тюбик, його тиснути, і ахнути ти не встиг, як на тарілці перед тобою — величезний шмат підсмаженого м'яса, весь золотистий, дух від нього… ех, що там казати! Це, хлопці та дівчатка, не декорація. Це м'ясо. Або, скажімо, нічне небо: всі сузір'я перекошені. 1 Місяць. Теж декорація? Чесно кажучи, він на декорацію якраз досить-таки схожий. Особливо як високо. Але на сході — дивитися страшно! Величезний, розбухлий, червоний, повзе з-за дерев… Який я вже тут день, п'ятий, чи що, а досі мене від цього видовища дрож проймає.