— Як хочеш, — каже. — Але краще б тобі поспати. Ти щось останнім часом зовсім від режиму відбився. Ходімо вечеряти, і лягай-но ти спати.
Ну, пішли ми вечеряти. За вечерею Корній був веселий, давненько я його таким не бачив. Розповідав різні смішні історії з тих часів, коли працював він у нас у столиці кур'єром в одному банку, як його гангстери вербували і що з цього вийшло. Запитав він у мене, де Драмба, чому його не видно останніми днями. Я йому чесно сказав, що Драмба в мене будує укріпрайон біля ставів.
— Укріпрайон — це добре, — каже він серйозно. — Отож, у крайньому випадку буде де відсидітись. Стривай, я звільнюся, ми ще справжню військову гру влаштуємо, однаково хлопців треба буде тренувати…
Ну, побалакали ми про муштру, про маневри; а я дивлюсь, який він лагідний і привітний, а сам думаю: попросити його ще раз, чи що? Добром. Відпусти мене, мовляв, додому, га? Ні, не відпустить. Він мене доти не відпустить, поки остаточно не переконається, що я безпечний. А як його переконати, що я вже безпечний, коли я й сам не знаю цього?..
Розійшлися ми. Він побажав мені на добраніч, і пішов я до себе. Спати я, звісно, не став. Так, приліг трішки, подрімав упівока. А о третій годині вже піднявся, почав готуватися. Готувався я так, як у жоден пошук ніколи ще не готувався. Життя моє мало визначитися цього ранку, хлопці та дівчатка. О четвертій годині я вже був у саду й сидів у засідці. Час, як завжди в таких випадках, ледве повз. Та я був цілком спокійний. Ніякого мандражу, нічого. Я просто знав, що мушу виграти цю гру і що інакше бути просто не може. А час… Що ж, повільно там чи швидко, а він кінець кінцем завжди минає.
Рівно о п'ятій, щойно випала роса, залунало в мене над самим вухом знайоме хрипке нявкання, вдарило по кущах гарячим вітром, запалав над галявиною перший вогонь, і от — він уже стоїть. Поруч.
Так близько я ще його ніколи не бачив. Величезний, теплий, живий, і боки в нього, виявляється, ніби навіть шерстю вкриті і помітно ворушаться, пульсують, дихають… Кат його знає, що за машина. Не буває таких машин.
Я змінив позицію, щоби бути якнайближче до доріжки. Дивлюся — ідуть. Спереду мій Блакитний Дракон, шнурок у нього теліпається як належить, у руці — стек, це вони добре додумались: бо ж у них якщо шнурок заслужив, то обов'язково і стек, я й сам про це забув. У порядку мій Дракон. Корній крокує за ним слідом, і обидва вони мовчать — мабуть, усе вже сказано, лишається тільки руки потиснути або, як у них тут заведено, обнятися і благословити на дорогу.
Я зачекав, поки вони підійшли до "привида" впритул, чвакнув, розкриваючись, люк, — і тут я вийшов з кущів і наставив на них свою машинку.
— Стояти ані руш!
Вони разом повернулися до мене і завмерли. Я стояв на півзігнутих, припіднявши дуло автомата, — це на той випадок, якщо хто-небудь з них раптом стрибне на мене через усі десять метрів, які нас розмежовують, і тоді я зустріну його в повітрі.
— Я хочу додому, Корнію, — сказав я. — І ви мене зараз туди заберете. Без усяких там розмов та всіляких зволікань…
У світанкових сутінках обличчя їхні були дуже спокійні, і нічого не було на них, крім уваги та очікування, що я їм ще скажу. І краєм свідомості я відзначив, що Корній залишився Корнієм, а Блакитний Дракон не скинув маску, залишився Блакитним Драконом, і обидва вони були небезпечні. Ох, які небезпечні!
— Або ми туди вирушимо разом, — сказав я, — або туди не вирушить ніхто. Я вас тут обох покладу і сам ляжу.
Сказав і замовк. Чекаю. Не маю більше що сказати. Вони теж мовчать. Потім Блакитний Дракон трохи повертає голову до Корнія й каже:
— Цей хлопчисько… а-а… зовсім забувся. Може, мені прихопити його з собою? Але ж мені потрібен… а-а… денщик…
— Він не годиться в денщики, — сказав Корній, і на обличчі його ні з того ні з сього раптом з'явився той самий вираз передсмертної туги: як у шпиталі.
Я навіть розгубився.
— Мені треба додому! — сказав я. Наче пробачення просив.
Але це вже був колишній Корній.
— Кіт, — сказав він. — Ех ти, котяро… грозо мишей!
Розділ VIII
Гаґ продерся через останні хащі і вийшов до дороги. Він озирнувся. Годі було щось розібрати за плутаниною гнилого гілля. Періщила злива. Смерділо з кювету, де у глиняній рідоті кисли купи якогось лиховісного чорного ганчір'я. Кроків за двадцять, по той бік дороги, стирчав, завалившись бортом у трясовину, обгорілий бронехід — мідне дуло вогнемета безглуздо цілилось у низькі хмари. Гаґ перестрибнув через кювет і обочиною попрямував до міста. Дороги як такої не було. Була річка рідкої глини, і цією рідотою назустріч, із міста, щохвилини грузнучи, сунули запряжені знемагаючими волами розбиті вози на величезних дерев'яних колесах, і закутані до очей жінки, щохвилини посковзуючись, плачучи та лихословлячи, несамовито молотили волів по ребристих боках, а на возах, поховані серед мокрих клумаків, серед столів та стільців, що стирчали ніжками догори, тиснулися одне до одного бліді золотушні хлопчики та дівчатка, як мавпи під дощем, — їх було багато, десятки на кожному возі, і не було в цьому плачевному обозі жодного мужчини…
На чоботах уже поналипало по пуду багнюки, дощ промочив куртку, лив за комір, струменів обличчям. Гаґ ішов та йшов, а назустріч тяглися біженці, гнулися під мокрими тюками й обдертими валізами, пхали перед себе візки з жалюгідною поклажею, мовчки, вибиваючись з останніх сил, давно, без зупинок. І якийсь старий зі зламаною милицею на колінах сидів просто в багнюці і монотонно повторював без усякої надії: "Візьміть, заради Бога… Візьміть, заради Бога…" На похиленому телеграфному стовпі висів якийсь чорнолиций чоловік зі скрученими за спиною руками…
Він був удома.
Він оминав військовий санітарний автофургон, що загруз у багнюці. Водій у брудному солдатському балахоні, у засмальцьованій шапці паляницею, відкривши дверцята, надсадно кричав щось нечутне за ревінням двигуна, а біля заднього борту у струменях грязюки, що летіла з-під буксуючих коліс, безладно й безпорадно метушилися двоє — маленький військлікар з бакенбардами та молоденька жінка у формі, напевно, медсестра. Проходячи мимо, Гаґ мигцем подумав, що лише цей автомобіль прямує в місто назустріч загальному потоку, та й він от застряг…