■— Зап'ємо оцим. Замість пива... Чистісінький дистиліт з домішкою техногліцерину. Хіба погано? Ну, пий швидше.
Я весь був ще вимазаний тавотом і відчував себе справжнім матросом. Переборовши страх, випив увесь фугас. Дрябін дав мені запити спирт водою з мішка, тягучою, як лікер, і солодкою.
— Майже як лимонад! — сказав я, віддихавшись.— Тільки не шипить!
— Про це не турбуйся,— відповів мені Дрябіи, міцно загвинчуючи пробку в мішку.— Давай до старшини, дихни на нього добряче — і шипіння тобі на цілий день забезпечене...
Коли я вибрався з відсіку, світ став для мене рожевим. Мені було весело, і матроси принюхалися до мене:
— От шмаркач! Встиг нализатися. Ми стільки років гримимо — й тверезі. А він перший день на есмінцях і вже нализався!
Я спустився в кубрик, поклав голову на свій речовий мішок і задрімав. Раптом чую, як від люка до палуби долинуло:
— Юнгу — до замполіта.
— Та він не може. П'янивГваляється...
З люка долинуло — у відповідь, зі свистом дудки:
— Замполіт уже знає. Хай плентається який є...
— Піду,— сказав я, підводячись з рундука.
У каюті замполіта стояв Дрябін, винувато звітував:
— Я ж не звір якийсь! Коли людина мені добро зробила, то я ж а нею не як-небудь, а по-людському. Чи не так?
— Могли б,— відповідав замполіт мінерові,— не панувати його спиртом, а висловити юнзі свою вдячність.
Дрябін навіть здивувався:
— Грішми я йому віддячу, чи що? Я ж не звір... людина! Росіянин... Правда ж? Ну, й налив йому. Ось стілечки. Як кіт наплакав. Як матрос матросу. А якщо він одразу ратиці відкинув, то чого ж тоді на флот подався? Сидів би вдома...
Після мінера замполіт уз'явся за мене. На папірці віп підрахував, скільки я, сучий син, з'їв і зносив за період службії, в яку суму обійшлися державі мої педагоги, і таке інше. Коли він закінчив фатальний підрахунок, я зрозумів, що мені до смерті не розрахуватися з боргами. Тут я не витримав і заплакав. Але замполіт був людиною з характером і сліз моїх витирати не став.
— А навіщо, ти гадаєш, тебе вчили? — говорив він.— Щоб ти, прийшовши на есмінці, казенний спирт хлебтав? Це обурливо, товаришу юнга... Як ти поводишся? Дай адресу
_ ка МЕ напишемо, що його син не виправдав довір'я ^^яїтятгини й комсомолу.
Бй ^ Нема в мене батька,— відповів я.— Загинув мій тато.
_ Тоді адресу матері.
— Мама на кладовищі... в Соломбалі! Замполіт відкинув олівець і порвав свої розрахунки.
— Послухай, друже! А хто ж у тебе є?
— Бабуся. Вона в Ленінграді...
— Ну, бабусю ми турбувати не будемо. Хай не сумує. А ти повинен служити так, щоб 'загладити свій вчинок... Усвідомив? .......
Офіцери не надали значення цій історії. Дрябша ж покарали. З тих часів збереглася в мене його фотокартка, яку він мені подарував, повернувшись з гауптвахти. "Моєму кращому другові на згадку про героїчні дні оборони Заполяр'я від підлого ворога!" — так написав він на картці. Дрябін був иайдосвідченіший мінер есмінця, і зараз його портрети можна бачити у монографіях з історії Півпічного флоту. Фотокореспондент зафіксував його на крилі торпедного апарата. Він був людина недалека, але мужня й добра... Наприкінці війни він осліп через випадкову аварію, і я під руку відводив його в Екіпаж на оформлення демобілізації. Прощаючись, він міцно обійняв мене и заплакав:
— А пам'ятаєш, Саво, як ми з тобою... Ох, і шипіли тоді на нас! Так-ак, був час — не повернеш. Дев'ять років життя — флотові! Всі дев'ять на есмінцях. Шматок великий, га?
Моя робота під час війни — скромна, але важлива. І я вже цілком свідомий розуміння своєї великої відповідальності. Що я зможу зробити для перемоги, я, звичайно, зроблю. Якщо судилося загинути, я загину. Так я вирішив одразу! Тому й ставлення моє до тієї ватянки, яку мені видали, було таким, яке, певно, відчували юиі лицарі, вперше одягаючи бойовий панцир для турніру. Мені видали теплу білизну, стьобані штани, чоботи для шторму й валянки для морозу. Одержав під розписку, як особливо цінне споридження, і "жабу" — рятувальний жилет, який надівався як парашут; з нагрудника стирчали гумові трубки з пробками для надування жилета повітрям. Нарешті, мене включили в бойовий розклад "Грізного". Кузбаським незмивним лаком на кишені моєї голландки відтиснули мій особистий бойовий номер з пяти цифр. З цим номером мені воювати. Якщо мене нри-е хвилею до берегів Батьківщини, цей номер розкаже, хто я такий, в якій БЧ служив, на якому посту бився з ворогом, теля чого за списками флоту легко встановити моє прізви-
ще. Бабусі напишуть: "З великим сумом повідомляємо, що юнга С. Огурцов поліг смертю хоробрих у боях..." Такий самий номер був пришитий і до кокона мого коркового ліжка, яке здатне тримати людину на воді більше двадцяти хвилин, якщо, звичайно, правильно його скласти й зв'язати міц-піпте...
Старпшна Курядов на мене навіть трохи образився: Огурцова з гіропоста хоч за вуха витягуй. Старшина Лебедев казав, виправдовуючись перед Курядовим:
~ Ну, що ти, Васю! Хлопчина ж цікавиться... Не проганяти ж мені його. Не просто дивиться, а розбирається...
Лебедев здавався мені дуже розумним. Погладжуючи свої пишпі вуса, він давав точну відповідь на будь-яке моє запитання. Гірокомпас у Школі Юнг стояв холодний і нерухомий. А тут його наповнювало тепло напруженої роботи, якою він жив, працюючи заради нашої перемоги. Велика рівниця! В русі я швидше зрозумів взаємозв'язок деталей, краще осмислив електросхему "аншютца". Я навіть здивувався, коли старшина Лебедев сказав мені, що до служби на флоті він був у Москві відомим кондитером — готував торти для дипломатичних прийомів у Кремлі. Від тортів до "аншютца" — віддаль чимала, і я пройнявся ще більшою повагою до старшини за його знання....
Штурман есмінця Присяжнюк, цей горбоносий чепурун, акуратний блондин літ тридцяти, час від часу кликав мене до себе. Давав почитати ПШС, влаштовував побіжне опитування з теорії. Увагою мене не обминали... Якось надвечір пазвали моє ім'я:
— Де тут юнга? Його "смерш" викликає...
Якщо бути щирим — у мене ослабли руки й ноги. І хоча запідозрити мене не було в чому, попередня зустріч з тим із спецвідділу на Соловках залипшла в душі неприємний слід. А тут ще й матроси насміхаються: