— Ать-два, ать-два... Ніж-ку! Не соромся підняти вище!
— Росомаха веде своїх гавриків,— здогадався Коля.
З'явився невеликий загін юнг другого набору — вони старанно били НОВЄНЬІЇИМИ бутсами по калюжах. Поряд з ними, тримаючись узбіччя, з купиии на купину стрибав молодцюватий Росомаха, орлиним оком шукаючи безлад у шеренгах.
— Рука до бляхи! — повчав він молодняк.— Після чого відводиться иазад на сорок п'ять градусів. Ать-два, ать-два!
— Старається,— сказав Савка.— В науку заганяє.
Старшина наблизився, і юнги встали перед ним.
— Ну, як нова публіка? — запитав його Коля.
— Публіка пристойна. Що не скажу — все роблять. Не така, як ви ото були, грішні. Зате з вами, здається, було веселіше...—Старшина покрутив у руках кисет, на якому Тацька вишила йому голубів, які цілуються.— Здається, я одружуюсь з оцією самою,— признався Росомаха.— Ось такі діла. Може, закуримо?
— Дякуємо. Неодружені й некурящї.
— Щастить вам, хлопці! — Росомаха скрутив собі цигарку, не знаючи, що сказати юнгам на прощания.— Гаразд. Хай так. Запрошую вас після війни до Києва. Покатаю на річковому трамваї. Без квитка, звичайно. Зайцями. В буфет зайдемо, посидимо. І взагалі культурно проведемо час. Ну, будьте щасливі! Не балуйтесь...
Він пішов до своїх нових юнг, а Савка пирхнув:
— Знайшов, чим спокусити. Зайцями на річковому трамваї.
Коля Поскочін раптом сердито блиснув на нього очима:
— А ти нічого не зрозумів? — запитав він.— Росомаха ж полюбив усіх нас. Хотів знайти приємні слова. Але хвилюється чоловік, от і бовкнув про цей трамвай. Треба ж розуміти людей... Якщо залишуся живий,— закінчив Йоля,.— я навідаю його в Києві. Хай катає мене собі на здоров'я. Наплювати мені на трамвай, але йому буде приємно...
— Правильно,— погодився Савка.— Та хіба ж я заперечую? Дядько він хороший. Даремно ми иерви йому псували.
Здалеку почувся тужливий надрив запізнілого горна. Горніст виспівував збір.
— Ходімо. В мене навіть серце частіше забилося.
— У мене теж,— зізнався Коля.— Це для нас... Зробили швидку перекличку. Північноморці відповідали
схвильованими голосами: "Єсть! ЄстьІ ЄстьІ.." Речі вже в руках. Та й які там речі в юнги! Казенна білизна. Пара підручників. Шматки мила. Не обжилися. Проводжати північноморців спеціально прибув оркестр. Літні матроси-музикав-ти продували для маршу труби, випробували дзвони тарілок. Щедровський вийшов з штабу, виголосив промову про славні традиції російського флоту, про вірність обов'язку та Батьківщині. Він закінчив словами:
— Високо нееїть по морях горде звання юнги!
Соице сідало за обрій. Зблиснула мідь духових труб, юнги рушили, все навколо виповнилося врочистим сумом, а гігантська труба гелікона ще довго вимовляла за лісом: "Будь-будь, будь-будь..." На електростанції прокудкудакав їм
проща™*1 двигун дизеля. На конюшні заіржала рідна гівська Бутилка. Ось і лазня. Вийшла звідти розпарена, як буряк, Танька з віником і тазом. Була вона в синьому береті і тільпяшці.
— Уклін захисникам Батьківщини,— побажала вона.— По-дурному під кулі не лізьте...
Вітька Синяков гукнув їй на прощання:
— Ти хоч новеньких на цукрі не обважуй...
Юнги перемовлялися, що Аграмов не вийшов проводжати їх. . ",
— Чи не захворів старий?
Вдалині вжевидпілися круті сходи, що вели до маяка на Секірній горі. Капітан першого рангу ждав юнг на дорозі. Він підняв руку.
— Ви,— сказав він їм,— йдете останніми. А ва флот ви, північноморці, прибудете першими. їхати лише одну ніч. Товариші юнги... діти мої! —знайшов він потрібне слово,— Велике життя пролягає перед вами. Велике — як море. Як море! Я, старий офіцер російського флоту, низько вклоняюся вам...
В очах Аграмова заблищали сльози. Він і справді вклонився юнгам і наказав простувати далі. Юнги часто озиралися й довго ще бачили начальника Школи. Аграмов стояв і дивився їм услід. Що він згадував зараз, цей літній чоловік? Може, юність і криваву піну Цусіми?
Він проводжав на битву юне покоління — юнг.
У них не було минулого — вони йшли в майбутнє!
Джек Баранов їхав до Сталінграда разом з групою чорноморців і навіть не попрощався з класом. Перед від'їздом він ховався від товаришів, ніби служба на річках поставила на ньому ганебне тавро. Бідолашний Джек! Як він побивався, як плакав! Не знав він тоді долі своєї...
Розпочавши бойовий шлях на Волзькій флотилії, Джек пізніше форсував Дніпро... Його бронекатер у гуркоті гармат пройшов угору по Дунаю, брав Ізмаїл, штурмував Будапешт і Відень. У сімнадцять років Джек Баранов уже самостійно командував кораблем — його кулеметно-десантний глісер з Одеру трощив у Берліні вікна й "амбразури, де засіли фанатики в фаустпатронами. Особливі заслуги Джека перед флотом були враховані, й у вісімнадцять він став молодшим лейтенантом. А після війни почалося справжнє навчання. 1
Підтвердилося, що річки впадають в океан. Мрія Джека Ьарапова про підводні човни збулася неждано-негадаио.
Ш
Тепер він у званні контр-адмірала. Сава Якович сказав мені: нещодавно він бачився з Барановим.
— Скаржиться старий, що здоров'я вже не те. Мотор підводити почав. Згадували ми з ним той час, коли мотори працювали безвідмовно. Джек і зараз обстригається наголо, ніби він і сьогодні юнга... І в нього вже син — лейтенант. Син одразу попав на підводні човниі
Світанок застав їх на борту транспорту "Карелія". Коли на горизонті почав зникати конус Секірпої гори, Коля Поскочін, незвично серйозний, зняв безкозирку й схвильовано сказав:
— Дивіться, хлопці! Це ми бачимо востаннє. І пам'ятайте, що тут ми були по справжньому щасливі.
— Ми ще будемо щасливі,— відповідали йому юнги.
— Будемо,— погодився Коля.— Але вже зовсім інакше, пе так, як тут.
Пропливали аовг них кам'янисті луки, на яких паслися корови, та де-не-де тяглася над островами струминка диму самотнього рибальського вогнища. День випав теплий. Важкий транспорт майже не гойдало, і на душі в кожного було легко й сонячно. Незабаром юнги побачили місто, розкидане по пагорбах...
— Дива та й годі! — сказав Савка.— Де я бачив це місто?
— Я також його бачив. Ніби вві сні...
Це була Кем, і тоді вони згадали, що явище рефракції одного разу ніби підняло це місто над морем, юнги з Савва-тьєва бачили його повислим урівень з хмарами...