Перші грати впали, й у вікно зазирнула краса, вже нічим не спотворена. Незабаром довелося СавпД побувати в ролі водопровідника. Належало навести лад у гальюнах на першому й другому поверхах. Робота брудна й смердюча. Після цього настеляти підлогу вважалося чистоплюйством. "У праці не раз підтверджувалася російська приказка: очі бояться, а руки роблять. Це так: лише візьмися — робота закрутиться та й сам закрутишся в роботі.
Якось увечері перед юнгами виступив комісар Щедров-
— Товариші! Хочу повідомити вам радісну звістку: залишилося викопати чотири котловани, і можна буде закладати кубрики в землю. Своїми руками ви наближаєте день, коли зможете сісти за навчання. Поки що все йде добре,—
казав комісар.— Просто краще й не придумаєш. Однак, як це не сумно, і в нашій сім'ї не без виродка. Соромно візна-ся> але завівся у нас дезертир...
З штабу два моряки вивели юнгу, і Савка подумкн ойкнув: той, що кинув матрац у лісі, а сам кудись зник. Щедровський виставив утікача на загальний огляд.
— Ось, помилуйтеся! Затриманий катером морської прикордонної охорони на шлюпці, за три милі від берега. Недалеко втік. А взагалі перед вамц стоїть неук. Щоб плисти морем, треба мати знання. І дезертир повинен ще сказати спасибі тим прикордонникам, які його впіймали. Бо цей дурень царя небесного поплив на схід від Соловків, а там уже сильна течія понесла його в море. Так би й виперло його через Горло 1 туди, звідки нема вороття. А шлюпку,— вакїн-чив комісар,— він украв у колгоспних рибалок.
Утікач, похнюпивши голову, крутив у руках безкозирку.
— Я більше, не буду,—раптом сказав він.
— А тебе ніхто й не запитує, будеш ти чи не будеш Товариші, цей юнга присяги ще не приймав і суду військового трибуналу не підлягає. Ми вчинимо з ним, як велить нам совість.
Втікачеві наказали зняти форму. На шинель він поклав безкозирку — так обережно, ніби вінок на власну могилу. Дезертир залишився в самих брудних кальсонах.
Звідкись принесли піджачок, штанці, кепочку з шарфиком. Усе це, з допомогою конвоїрів, швидко натягли на дезертира. Отоді він і завив: голосно й страхітливо. Ало йому вручили документи, і Щедровський мовив:
— А тепер іди геть, щоб твого й духу тут не було... Серпень закінчився. Північне літо коротке, й на Соловки
прийшла осінь. Часто йшов дощ. Набрякла земля. Кубрики будувалися верст за дві від Савватьєва — між озерами Вапним, Утінкою і Заводним, у глухій лісовій хащі, де плигали иб .соснах білки, а тетеруки й куріпки ліниво вибігали з-під ніг. Савку послали на риття останнього котлована. Там, у глибокій ямі, залитій водою, він зустрів Джека Баранова. Спершись на лопату, Джек про щось напружено думав.
— Про що ти, Джек? — запитав його Савка. Баранов ледве прийшов до тями.
— Сьогодні ж перше вересня. Був би я вдома — пішов би до школи. Ох, і не любив же я її! — зізнався він щиро.— А тепер стою отут, їсти хочу, вже не першу добу прокидаюся від холоду і... Моя мрія,— закінчив Джек,— служити на підводних човнах. Тільки на підводних. Заради цього я тут!
І з люттю він увігнав лопату в грузьку й слизьку глину.
1 Горло — так моряки називають протоку, що виводить з Білого моря у відкритий океан.
тт ояд з ним став до роботи й Савка. Тут теж бути школі, де не тій, що виводить прямісінько в інститут — ця виведе ^ у море. Тут вони здобудуть право воювати нарівні з до-
Ї^Саме в цей день, 1 вересня 1942 року, виповнилося три оки від початку другої світової війни. В цій грандіозній битві ми вели війну Велику, ми вели війну Вітчизняну. Надвечір котлован здали виконробу.
" Хоч у юності нудьгувати й не прийнято, але інколи (найчастіше в неділю) обсідав сум. Тужливо шумів увечері чорний осінній ліс, залитий дощами, і ти здавався собі маленьким, закинутим на край світу, всіма забутим... Острів! Географічне поняття суші, оточеної з усіх боків водою, інколи все-таки позначається на психіці. Вряди-годи, в надзвичайних випадках, почииав працювати маяк на Секірній горі — шалені спалахи світла, уривчасто послані в відлюддя осіннього моря, тільки посилювали самотність...
Осінь — але юнги ще обідали просто неба, сидячи за столами на березі озера, а старшини, завжди вірні букві статуту,— командували з характерною для них безжалісністю:
— Головні убори — зняти! Відставити... Хто це там запізнився? Безкозирку треба вмить внїмати. Головні — зняти! Тепер усе гаразд. Сісти! Відставити... Тепер погано. Синяков, тебе команда не стосується? Сісти! Можете приймати їжу.
У багатьох юнг з порваного взуття вилазили пальці, але під час війни речовий атестат був невблаганний: ти ж у тилу, а не на фронті! Вони ковтали суп навпіл з дощем. Вони їли кашу, перемішану зі снігом. Темні низькі хмари проносило над їхньою трапезою. Одного разу прилетіла з материка ворона, сіла на вежу й каркала цілий день. Каркала до вечора, ніби віщуючи' біду, і раптом чайки разом піднялися з гніздищ і полетіли слідом за хмарами, в напрямку ■до океану. А з материка вже .насувалися на острів незліченні зграї ворон, які й оселилися на архіпелазі аж до весни.
Барак санчастини був уже забитий застудженими й тими, кого причавило в лісі. Від холоду й бруду тіло юнг обсипало фурункулами, в багатьох боліли зуби. Всіх лікували й повертали в стрій. Артіль найманих теслярів підновлювала у лісі барак для клубу юнг; у глушині між озерами зводився величезний камбуз, здатний одразу вмістити триста чоловік; на околиці Савватьєва поставили в конюшні старенький дизель з підводного човна, він довго чмихав у холоді иочі, потім його клапани затріщали пострілами, ніби
відкрила вогонь багатоствольна митральеза, і електростанція Школи Юнг дала перший струм. Життя ніби упорядковувалось, але роботи було — иі кінця ні краю.
Колись вони — за спинами тат і мам! — жили безтурботно, мов за мурами фортеці. А тепер, любий друже, ти зобов'язаний і себе обслужити. Вілизиу свою, будь такий ласка? вий, випери в озері, студячи руки в крижаній воді, і тоді зрозумієш, наскільки невдячна праця матерів і бабусь. Треба заготовити дров ла зиму, і ніхто, крім тебе, цього вже не зробить. Пиляй! Рубай! Не кубометр і не два — сто, двісті кубометрів: ти не сам, а твоя сім'я велика. Колись як було? Женуть у лазню, а ти не хочеш, і батьки зрештою відчепляться. Тепер ніхто не запитує, е в тебе настрій помитися чи такого не спостерігається. "Виходь шикуватися з милом" — і крокуєш у лазню, й миєшся як шовковий. У тій самій лазні, де, якщо вірити переказам, мився сам імператор Петро Перший. Вдома, бувало, поїси й тарілку на столі залишиш... Що далі — тебе не обходить...