Була п'ята година ночі, коли трансляція ввірвалася в сонні кубрики. Радисти ввімкнули її на повну потужність, від чого динаміки репродукторів, прикручені до перегородок, здригалися і з них шарами відлітала фарба, ніби з гармат під час швидкої стрільби.
Це були вісті про перемогу! Ми, напівроздягнеш. схоплювалися з ліжок і рундуків, цілувалися, обнімались. А потім но трансляції виступив командир есмінця:
— Я гадаю, що хоч побудка сьогодні сталася раніше строку, але це найщасливіша побудка в нашому житті. Спати ми, звичайно, вже не ляжемо. А тому, товариші, застеляйте ліжка, розпочнемо авральне прибирання... Готуйтеся до нараду Перемоги!
2 Ваєнга — з 1951 року місто Сєвероморськ.
Після авралу я знову потрапив иа очі своєму штурманові.
_ Ну, що мені з тобою робити, Огурцов? Начебто
дисциплінований юпга, а... Коли ти нарешті поголишся?
Ми перейшли в Полярие, вітер відчутно посвіжішав. Це був відтискний вітер — він відштовхував наш есмінець від берега на середину гавані, й швартови напнулися, мов струни. В носі нашого корабля стояв тральщик, а за кормою — американський корвет, екіпаж якого не просихав від випивки.
Командир наказав подати на причали ще декілька швартових. Пам'ятаю, иіби це було вчора, за берег нас уже тримали одинадцять сталевих тросів завтовшки в дитячу руку. Есмінець готувався йти на парадне шикування кораблів у Польській затоці. Пролунав сигнал короткого перепочинку, і матроси, виморені святковою метушнею, повдягалися на рундуках. Користуючись затишшям, я взяв у старшини бритву, намилив щоки — і розсміявся. Згадалося, яким шмаркачем прийшов я в Екіпаж Соломбали, прямо з дитячих штанців перебрався в гігантські кльоші, і від цього вробилося ще смішніше...
Біля дзеркала я роздраїв ілюмінатор, в його кружалі було видно ослизлі сваї причалу. Навіть не второпав я спочатку, що сталося, коли ці сваї раптом попливли повз ілюмінатори. Потім згори, через воронку люка, долинув неприємний тріск. Кинувши бритву, я метнувся по трапу на півбак, і наді мною вискнув обірваний швартов. Глянув на місток — там жодного офіцера, лише бігав самотній сигнальник, розпачливо оголошуючи:
— Хід дали... оберти на середньому... аварія!
Я не одразу усвідомив усю дикість ситуації! На палубі — жодної душі. Корабель, припнутий до берега тросами, розвинув високу швидкість. Форштевнем він таранив перед собою тральщик, один наш швартов випадково зачепив американця під корму, трос напинався і вже почав витягувати союзника з води. Від юта біг босий, пр'ямо з "ліжка, боцман і кричав здалеку:
— Віддавай кінці! Віддавай, віддавай!
Я почав розкручувати "вісімки" з кнехтів. Звичайно — бев рукавиць, напнуті до крайньої межі троси ранили руки. Турбіни есмінця продовжували працювати. Швартови луска* ли з такою силою, що, вдаривши по борту обірваними кінцями, залишали шрами на міцному металі. Знову різкий посвист, ніби повз мене нісся снаряд, і трос пролетів над головою. Навіть зачіску зачепило! Добре, що я за якусь мить до цього пригнувся, інакше знесло б за борт половину черепа.
Удвох з боцманом ми віддали носові... А союзний корвет" підняло тросом за корму так, що стало видцо його гвинти, і там у паніці бігали два п'яні американці, один з акордеоном, другий з мандоліною. На місток уже вилетів наш командир, не встигши навіть накинути кітель. З люків і дверей стрімголов мчала нагору команда за сигналом тривоги...
Потім з'ясувалося, що телеграф на містку залишився зачохлений, рукоятки його стояли на "стопі". А в машинах диск телеграфу чомусь показав "середній уперед". Котельний машиніст послухався руху стрілки й подав пару на турбіни. Есмінець зі сплячою командою, не вибравши швартових, рушив уперед. Добре, що аварія сталася пе в морі на бойовій позиції, а в рідній гавані. Обійшлося без катастрофи.
Я знову спустився в кубрик і закінчив своє перше в житті гоління.
По трансляції з містка оповістили:
— Юпзі Ес Огурцову за виявлену ініціативу й активні дії в аварійних обставинах оголошується подяка...
Де була остання подяка, яку я одержав на флоті.
Парад кораблів на честь нашої перемоги на все життя закарбувався в нам'яті. Ніколи не забуду, як виригнули вогненні смерчі башти лінкора "Архангельськ", як карбовано погойдувались уздовж палуб одягнені в чорне прославлені екіпажі підводних човнів. Наш есмінець також стріляв у небо з п'ятидюймівок. Гірлянди вогнів зависали під хмарами, а потім нечутно опадали на воду. А від Мурманська гриміла музика — там також тріумфували переможці.
Штурман стріляв з ТТ, а мені дістався пістолет системи Веррі, схожий на піратський. Я заштовхував у нього чепурні патрони фальшвейрів і вистрілював їх над собою. Мої ракети викидало вгору, і вони згоряли в чарівній красі свята, а я стріляв і стріляв. Я, як дитина, стріляв і плакав. Патрон за патроном! Бах та бах! Ракета за ракетою! Мені було дуже приємно.
— Ура! Ми перемогли...
Так я, юнга Ее Огурцов, закінчив війну...
РОЗМОВА ДРУГА
Цього разу замість книг з тропічної медицини я побачив на столі Огурцова купку книг про давньоруський живопис.
— З'явився новий інтерес? — запитав я.
— У мене завжди так... Я звик обкладатися книжками на тему, що мені маловідома або незрозуміла. Я поставив собі за правило: в день не менше сорока сторінок нового тексту. Якщо свіжих книг нема, я перечитую що-небудь знайоме, але вже не сорок, а сто сторінок... Так я завжди тримаю себе в нормі.
— Але ж на це ви витрачаєте весь свій вільний час?
— Як розуміти "вільний час"?—запитав Огурцов.— Що означає "вільний"? Хіба час мусить бути незаповнений? Чи поза роботою людина повинна бити байдики? Неправильно-' Нарл Маркс називав вільний час простором для розвитку особистості...
Потім ми завели мову про відношення ремесла до освіти. Огурірв, здасться, пишався своєю приналежністю до "великого цеху майстрових і ремісників".
— Отже, ви не маєте ніякого диплома?
— Школа юнг була єдиним навчальним закладом, який я закінчив. Відтоді я навчався сам, і мені це подобається.
Напевне, я зачепив болючу струну в душі Огурцова.
— Адже диплом ще не робить людину щасливою,— віє далі він.— Хіба погано бути хорошим ювеліром, кушніром чи склодувом? Дива дивні можна творити! Ось я, компасний майстер, знаю російську історію не гірше від аспіранта в університеті. Але ж я не вимагаю для— себе диплома історика. По п'ять років сидять на шиї в батьків і держави, протирають собі штани, а потім з'ясовується — професія їм не подобається. Вони, бачте, помилились! Ось звідки народжується невдоволеність життям.